чотири роки назад до весняного вікенду в Техасі, коли ми з хлопцями вирушили з Рендольф-Філд до Сан-Антоніо трохи розважитись. Ми спускалися кам’яними сходами біля театру просто неба до річки, що протікає посеред Сан-Антоніо, коли раптом я побачив цю прекрасну дівчину, яка йшла назустріч. Я придивився і крикнув: «Ти, бува, не донька генерала Вебстера?». Вона кивнула і подарувала мені сліпучу посмішку, а я, дивлячись на неї, запитав: «Чому ж ти не була такою тоді, коли жила навпроти мене у Форт-Бреггу?» На що вона відповіла, що завжди була такою, а от я був надто зайнятий підготовкою до Пойнту, щоб помітити її. Я намагався пригадати, але навіть не зміг чітко уявити її тодішню, тому мовив: «Коли ми були у Форт-Бреггу, ти, мабуть, була довгоногим дівчам років одинадцяти». Тоді вона сказала те, що змусило мене зупинитися. Вона проігнорувала інших військовослужбовців, що стояли поруч зі мною, і мовила: «Я все ще довгоноге дівча». І вона мала рацію, а через вісімнадцять днів ми прийняли рішення одружитися. Але матір Ейлін та Корея потурбувалися про це.
Тож я знову повернувся думками до Кореї та сказав капелану Фіні:
– Я зроблю все, що зможу.
– Спасибі, Грувере. – Але тільки-но я підвівся, він запитав: – Не заперечуватимете, якщо я поговорю з командуванням про вас?
– Про що саме?
– Ви напружені, як годинникова пружина. Я збираюся сказати, що вас варто усунути від польотів.
– Лікар вас випередив, – засміявся я. – Я отримав призначення до Японії.
– Чудово, – сказав він. – Токіо?
– Ні, Кобе. Батько моєї дівчини заправляє там усім.
– От пощастило.
– Є й свої недоліки.
– Я маю на увазі, що й Келлі теж вирушає до Кобе. Ви зможете стежити за ним.
Мені це було огидно.
– Хочете сказати, що він повертається туди, де його дівчина?
– Його конгресмен наполягає на цьому.
Я почав було говорити про те, що я думаю про конгресменів, які пхають свого носа до військових справ, але священик мовив:
– Ви повинні врятувати юнака.
Я подумав про норовливого коротуна Джо Келлі й сказав, виходячи:
– Ніщо не врятує цього шибайголову.
ДЖО КЕЛЛІ: «У американських військових, одружених на японських дівчатах, завжди такий вигляд, ніби вони знають велику важливу таємницю».
Це був чудовий день. На авіабазі на «Джей-10» не було тепло, але у повітрі віяло весною і почалась відлига; прихід весни у Кореї відчувався, як і в будь-якій іншій частині світу. Я декілька разів глибоко вдихнув на повні груди і спустився вулицею між штабами підрозділів, що залишалась похмурою всупереч приходу весни, і мовив до себе: «Облиш Келлі. Нехай він дбає про себе сам».
Я попрямував до свого намету, де на мене чекали пиво та гра в покер, аж раптом згадав, що у Келлі мають бути документи про моє призначення. Довелося зайти до намету штабу ескадрильї, де я і знайшов цього телепня, який сидів за столом із власноруч намальованою
