до мого намету і вип’ємо пива.
– Чудово! – крикнув він, ляснувши по столу.
Коли ми йшли попід полуденним сонячним світлом з натяком на весняне тепло, він сказав:
– Ви знаєте, Асе, трохи раніше я не боявся шпурнути вас. Бо знаю, що, якби я це зробив, то ви могли б добряче наскубти мені чуба і не волали б про підкупний військовий суд.
– Ой, друже! Як ти можеш так помилятися? Я тільки-но закінчив сперечатися з капеланом про те, що ти повинен постати перед військовим судом хоча б за те, що написав своєму конгресмену.
– Я маю на увазі, що ви не здали б мене через те, що маєте на мене зуба.
Я подумав хвилину і зізнався:
– Думаю, ти маєш рацію.
– Ось це я і маю на увазі, – сказав він.
Ми дісталися мого намету та випили одну п’яту пляшки віскі «Санторі».
– Японці, напевно, роблять його з фермерських шкарпеток, – сказав я Джо.
Але Джо зробив великий ковток і схвально крикнув:
– Ух, оце для справжніх чоловіків.
Було очевидно, що йому потрібно з кимось поговорити. Він запитав:
– Ви дійсно вважаєте, що я схиблений, чи не так? Хлопці з їдальні теж так вважають. Це…– Він зупинився, уважно подивився на мене і сказав: – Ну деякі з них. Але ви знаєте, що дивне, Асе? У наметах вночі ви ніколи не почуєте, щоб скаржився бодай один чоловік, який одружений з японкою. Ви чуєте, як багато інших хлопців скаржаться на своїх жінок. Але не ті, хто одружився з японками.
Це здавалося настільки малоймовірним, що я зробив великий ковток із пляшки та запитав:
– Як так?
– Звучить старомодно, Асе, але це все любов. Якщо білий чоловік із військово-повітряних сил та ще й з хорошою платнею закохується в японку та одружується з нею, то це має бути любов.
– Це безглуздя! – Я відчував, як повертається нестримне бажання навести на розум цього хлопчака, але він знову потягся до пляшки, тому я сказав: – Я закоханий. Половина чоловіків звідси, яких я знаю, закохані в дівчат там, у Штатах. Що ж особливого у цих японських дівчатах?
– Ви коли-небудь були у солдатських наметах вночі? – відповів він. – Чоловіки, дружини яких зараз у Штатах, розмовляють про брекети своїх молодшеньких, про танці в кантрі-клубах і про те, який саме автомобіль придбали їхні дружини. А чоловіки з японськими дружинами говорять лише про одне. Які чудові у них дружини. Вони закохані. Все так просто.
Це збентежило мене, адже він так само міг би сказати й про мою сім’ю. Мій батько – генерал із приголомшливою репутацією, яку заробив зокрема на Гуадалканалі та Філіппінах, а моя мати написала кілька історій, які з’явилися в «Атлантік Манслі». Вони прекрасні люди, вони захопливі люди, але вони ніколи не були закохані. Гадаю, що у своєму наметі вночі мій батько, напевно, балакав про мої брекети й про те, на якій машині їздила моя мати. Я впевнений, що він ніколи не говорив про кохання.
– Є краще пояснення, – мовив я, – хлопці з японськими дружинами молодші. У них
