тобі ось кого.
Келлі присвиснув і сказав:
– Вау! Вона неперевершена в цьому купальнику.
– Так.
– Вона гарненька. Навіть для дочки генерала вона гарненька, – мовив Келлі.
– Цікаво, яка ж дівчина чекає на тебе у Кобе, – сказав я. – Дякую за добрі новини, Келлі.
– Ви коли-небудь бачили Кацумі? – сказав він.
– А де це – Кацумі? – запитав я.
– Це дівчина, з якою я одружуюся.
– Вибач, я не знаю японських імен.
– Та нічого, – сказав він скупо.
Він дістав невеличке фото своєї дівчини. Я почувався ніяково, бо ця Кацумі була, звичайно ж, не мадам Баттерфляй. Вона мала велике кругле обличчя, виразні щоки і чорне, мов смола, волосся. Якщо ви ніколи не були в Японії, то, мабуть, прийняли б її за індіанку чи ескімоску. Але якщо ви коли-небудь бували в Токіо, то ви відразу впізнали б Кацумі. Вона була однією з мільйонів дівчат, які ніколи не будуть гарними, які роблять усю важку роботу й одягнені так, ніби одяг у Японії робили зі старих лантухів.
Потрібно було б хоч щось сказати, і за милістю Божою я згадав, що вона працює в бібліотеці, тож сказав:
– Вона, напевно, розумна.
– Вона набагато кмітливіша за мене, – відповів Келлі.
Я збирався піти, але згадав обіцянку, яку дав капелану, і запитав:
– Ти дуже ризикуєш, чи не так?
– Ризики мене більше не лякають, – заявив Келлі зухвало.
– Я маю на увазі, що ти не зможеш взяти її додому?
– Це мене не лякає, – відповів він.
– Скільки тобі років, Келлі?
– Дев’ятнадцять.
– Ти ще юнак. Чому б тобі не обміркувати це?
– Я усе зважив. Армія, військово-повітряні сили та державний департамент змовились, щоб уберегти мене від шлюбу. Але це робить мене ще більш рішучим.
– Що ти маєш на увазі, коли говориш про змову? – Мені не подобаються люди, які жаліють себе.
– Коли мій командир у Кобе побачив, що я справді рішуче налаштований щодо Кацумі, він наказав вислати мене до Кореї. Тоді у Вашингтоні встановили кінцевий термін. Вони сказали: «Якщо ви одружитеся з японською дівчиною після нього, ми не дозволимо вам взяти її до Штатів». Я звернувся до військового суду з вимогою про повернення назад до Японії, щоб я одружився з дівчиною до того, як вступить у дію новий закон. Я ніколи не повернусь. Капелан Фіні щотижня вручає мені брошуру, щоб показати, наскільки я дурний, якщо продовжую думати про таке.
Він розкрив шухляду і показав цілу купу брошур, широко розтиражованих у тих краях; усі вони мали на меті привести молодиків до тями. Верхня мала назву «А чи прийме її ваша сім’я?». Келлі схопив її волохатою рукою, зім’яв і пожбурив до кошика.
– Вони спробували все, щоб зупинити нас, але чи знаєте ви, що я збираюся зробити, Асе?
– Щось дурне, я впевнений.
– Так. Я досить дурний, щоб
