Мабуть, батькам важко дивитися на мене, гадаючи, чи є якась надія, що я стану таким же гарним, як вони.
Я повертаюся до «Книги рекордів Гіннеса» і читаю на сторінці 398 про те, що рекорд поховання живим у труні стандартного зразка належить ірландцю Тіму Гейзу. Він був похований на 240 годин, 18 хвилин і 50 секунд. Він виліз назовні 2 вересня 1970 року. Дивно, що я про нього не чув. Може, колись я зустрічав його.
Вже майже сьома година, і мені стає нудно. Я кладу свої ступні на мамині ступні, а вона витягає свої ступні з-під моїх і кладе на мої. Ми робимо це знову і знову, доки батько не дивиться на нас і не трясе головою. Я не подаю виду, що помічаю, але це повільне трясіння головою миттєво зупиняє маму, і вона встає і дивиться на годинник.
– Тобі краще покінчити з цим, – каже вона батькові.
Вона говорить про кошенят Кріто, яких треба вбити до повернення бабусі.
– Одну хвилину, – каже він.
– Будь ласка, зроби це до того, як хтось почне давати їм імена, – каже мама. – І, Джоне, ти залишаєшся зі мною.
– Мені байдуже, – кажу я. – Я збирався допомогти цього разу.
– Мені теж байдуже, – каже вона. Зараз вона дивиться на батька. – Просто позбудься їх до того, як повернеться твоя мати, бо цьому не буде кінця.
Батько назвав кішку Кріто на честь близького друга Сократа, який найбільше плакав біля його смертельної постелі. Мені подобаються чорно-білий писок Кріто та її довгі білі шкарпетки.
Мати киває батькові, і він встає.
– Ну, ходімо тоді, – каже він. – Зараз побачимо, з чого зроблений цей хлопчик.
Я йду за ним до комірчини під сходами. Він зігнувся і поліз у темінь, між пилосмоком і лопатою. Він каже мені ввімкнути світло і потім тягне за хвости шістьох кошенят, щоб відірвати їх від сосків Кріто. Він кладе їх до «сумки», яку зробив, заправивши свою куртку в штани.
– Все добре, – кажу я Кріто. – Ми візьмемо їх на прогулянку.
– Ти впевнений, що готовий до цього? – питає батько.
– Так, – кажу я.
– Тоді піди візьми мішок біля печі й віднеси до ванної. Зустрінемося там.
Він сказав це так, ніби ми зустрінемося десь далеко, але котедж – це невелике місце, і ніхто навіть не може загубитися в ньому: ти заходиш у парадні двері і стоїш у коридорі, і якщо ти повернеш праворуч, то ідеш через кухню, з кухні ти можеш або повернутися до коридора, або піти до вітальні. У вітальні двоє дверей, і ти можеш вийти знову до коридора, де ти натрапиш на двері до ванної, і тоді, зробивши декілька кроків, бачиш двері до моєї спальні, а тоді в задній частині котеджу ти побачиш спальню моєї бабусі. А в самому кінці коридора чорні двері, які ведуть до маленького саду. Єдина пригода – це піднятися вузькими сходами до спальні батьків.
Я поклав мішок біля ніг батька.
– Добре. Засунь їх сюди.
Я беру кошенят (усі вони чорно-білі, як Кріто) із пазухи мого батька і складаю їх у мішок, поки він наповнює ванну гарячою водою. Моє обличчя спітніло через пару.
– Вони
