у своєму кріслі біля вогню. Зазвичай, коли я приходжу до нього казати «добраніч», він розсуває ноги, якщо вони схрещені – ставить їх рівно. Але навіть так я завеликий, я сідаю йому на коліна, жартома, щоб він спитав мене, чи розчесав я свої зуби, щовечора той самий жарт, і ми сміємося.
Але, побачивши, що я заходжу до вітальні, він продовжує тримати свої ноги перехрещеними і дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив мене біля свого крісла. Він змахує волосся з очей, і артерія на його лівій скроні пульсує в одному ритмі з дідусевим годинником; наче ртуть пульсує в ковбасній шкірці, бридкій і гарячій.
– Добраніч, татку, – кажу я.
– Добраніч, – каже він.
– Добраніч, – кажу я ще раз.
Він робить вигляд, що не почув. Я повертаюсь у ліжко і деякий час читаю.
Заходить мати.
– Все добре? – питає вона.
– Так, – кажу я.
– Якщо хочеш, сьогодні можеш почитати довше, – каже вона.
Вона в татовій піжамі, і краї штанів волочаться по підлозі.
– Чому сьогодні все по-іншому? – питаю я.
– Ні, сьогодні все як завжди, Джоне.
– О, – кажу я, – ти впевнена?
– Так, любий. Я впевнена.
Вона підходить ближче до ліжка. Я сідаю і нахиляюся вперед. Замість того щоб поцілувати мене, вона торкається комірця моєї піжами.
– Солодких снів, – каже вона стіні позаду мене. Але її голос лагідний, і коли вона йде, я щасливий, але лише на мить, доки не розумію, що в мене клубок у горлі, і самопочуття погіршується.
Я чую, як на вулиці талий сніг стікає до каналізації, і я чогось боюся, хоча і не знаю, чого саме. Я замислився, як це – бути впевненим у тому, що людина бреше. Завтра я перевірю «Книгу рекордів Гіннеса», чи приймаються заявки на детектор брехні.
2
Мати надворі в машині – чекає на мене, щоб поїхати зі мною в місто і купити нові штани. Я виріс зі своїх старих.
На виході з кухні я проходжу повз батька, який читає за столом. Вночі він поховав кошенят на задньому дворі і поставив на них камінь. Вікно моєї спальні в боковій стіні будинку, і, коли я встаю, я бачу за парканом вузеньку дорогу, яка веде на кладовище. І хоча я не виглядав у вікно вчора вночі (я грівся під ковдрою), я знав, що мій батько шукає камінь, бо він гучно стукав ногою.
– Привіт, – кажу я.
Перед ним тарілка наполовину з’їденої кров’яної ковбаси. Я наближаюсь до нього і питаю:
– Про що книжка?
Він піднімає на мене очі.
– Про ті самі речі, про які була тоді, коли ти питав минулого разу.
– О, – кажу я.
– Злочинці і кримінологія, – каже він і чухає коліно.
– Які злочинці?
– Вроджені злочинці Ломброзо. Злочинці, які не можуть утриматися від порушення закону.
Халат у нього занадто короткий, і його коліна і білі волохаті литки стирчать із-під столу.
– Як грабіжники і вбивці? – питаю
