я йду до бібліотеки за рогом, доки мати в аптеці. Я беру книжку про детекцію, і бібліотекар допомагає мені замовити ще одну книжку з Вексфордської бібліотеки, значно більшу. Я кажу їй, що заберу її дорогою зі школи наступного тижня.
3
Четвер, вечір, я сиджу на своєму ліжку, їм банан і читаю книжку, коли її машина заїхала на гравій. Моя бабуся повернулася з Дубліна.
Я встаю з ліжка і прислухаюся біля дверей. Вона на парадних сходах, розмовляє з Йозефом, чий фургон припаркований з п’ятьма іншими за дві милі звідси. Напевно, він чекав на повернення бабусі. Вона дає йому трохи грошей, і він каже:
– Дякую, місіс Іган. Ви справжній друг. У вас немає яблука для Недді?
Недді – це строкатий кінь Йозефа, який витріщається і фиркає на мене кожного разу, коли я його бачу. Бабуся йде на кухню, бере яблуко і дає його Недді.
– Ти гарний коник, – каже вона.
Вона зачиняє передні двері, і я повертаюсь у ліжко; мені чути, як вона йде у свою спальню, а тоді в кухню, а потім до мене. Я б хотів, щоб вона лишила мене в спокої. Завжди, коли вона заходить у мою кімнату, я хочу натягти ковдру на голову, сподіваючись, що відключуся і прокинуся тоді, коли вона піде.
– Я повернулась, – каже вона, ввалюючись до моєї кімнати і обдивляючись мене з голови до ніг великими вибалушеними очима глибоководної риби.
– Привіт, – кажу я.
– Ти скучив за мною?
– Так, – кажу я. – Сподобалось на перегонах?
– О, так. І ще я бачила у Дубліні твою тітку Евелін.
– Чудово.
– Розкажу тобі казку: приніс зайчик дров в’язку, поколов їх дрібненько, моя казка коротенька.
Ненавиджу ці казочки. Я хочу сказати «Йди звідси», але не можу. Це її котедж, і я волію в ньому жити. Вона сідає на моє ліжко і хапає мою руку, я не зупиняю її.
Ми жили в двокімнатній квартирі з блідо-зеленими стінами, просмерділій цвіллю і мишачою сечею. Але коли батько втратив роботу, а маминої платні не вистачало на оренду, декілька місяців по тому бабуся запросила нас жити у неї.
У мого дідуся була ювелірна крамниця, яку він відписав бабусі. Він помер, коли мені було сім, і бабуся продала крамницю разом з усіма коштовностями. Щодо мого батька, частина грошей від продажу крамниці має належати йому.
– Іде коза рогата, – каже вона, накидається на мене і встромляє свої холодні пальці мені під праву пахву, встромляючи нігті.
– Я знаю, де тобі лоскотно, – каже вона. – Я знаю де! Отут!
Я вириваюся і відхиляюся. Я хочу, щоб вона мене лоскотала, але я знаю, що на початку це приємно, а в кінці ні.
Що більше я ухиляюся, то сильніше вона встромляє нігті мені під пахвою. Ми не розмовляємо, і я прикидаюся, ніби мені смішно і приємно, і тиша під час цих епізодів робить їх ще дивнішими, наче ми обидва розуміємо, що я прикидаюся.
Вона зупиняється.
– Можна мені гостинці? – питаю я.
– Може, так. А може, й ні.
– Будь
