занепокоєним.
– У дзеркалі ти вже кілька днів бачиш портрет нещасної жінки. І не важливо – твоїй підсвідомості не важливо, навигадувала ти свої нещастя або все справді так погано, твій настрій тебе гризе й спотворює.
Відчувши свій менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крісло і заговорив м’яко, як із маленькою дитиною:
– Торік ми з дружиною побували взимку в одному милому пансіонаті, в горах. Пам’ятаєш, наприкінці листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, від краси природи голова обертом! Поїдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю місце та заразом замовлю тобі й квитки.
Так мій любий шеф підтвердив, що він – справжній друг і золота людина.
– Спасибі тобі, напевно, ти правий, і мені варто поїхати. У гори – це чудово, ніколи не була в горах узимку.
– От і правильно! – зрадів Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умієш?
– У дитинстві по лижні непогано їздила, по прокладеній та накатаній.
– То й з гори навчишся з’їжджати, тільки тренера слухайся й не ризикуй: ти мені жива й неполамана потрібна. Такі працівники, як ти, на вагу золота.
– Такі начальники, як ти, теж на вагу… тільки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я із себе й поспішила до робочого столу: підтягти роботу, щоб провести зненацька упалу мені на голову відпустку зі спокійною совістю.
На комп’ютері мене чекало повідомлення від Сергія, приземлився він добре, спека, роботи – море. А наприкінці він дописав: «Учора мені здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповісти?»
Мої уроки не проходять даром і мій хлопчик вчиться бути делікатним, спостережливим і чуйним. Я швиденько надрукувала відповідь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобі здалося».
Потім я відкрила щотижневик і почала чесно розподіляти завдання між співробітниками, робота це відповідальна й дуже марудна, але необхідна. Нічого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бігати час знаходять. Задзвенів мобільний. От не люблю, коли мене від роботи відривають!
Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося відповісти.
– Лізо, здраствуй, це я, Жанна.
– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?
– Так, – у телефоні схлипнула дівчина, – усе ще гірше, аніж ти говорила. Я не знаю, що мені тепер робити! – із трубки почулися несамовиті ридання. Я дала мобілці можливість виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарешті вона заспокоїлася.
– Ти хочеш, щоб я порадила тобі, що робити?
– Та-а-а-к!
– Жанночко, у мене зараз на роботі завал. Поради давати немає часу. Але добре, разом подумаємо, що тобі робити. Ти можеш приїхати до мене додому? Після зміни? Чудово, записуй адресу. Я тебе чекатиму.
Телефон пронявкав крізь сльози якісь подяки й відключився. Я полегшено зітхнула та поринула в роботу.
А
