тут відбувається, Мустафа?! Чому я не бачу ні полонених, ні вбитих? Де трупи ворога і куди поділися твої люди?!
– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воїни там, всередині…
– І що? Вони там поснули?!
– Я не знаю, сагиб… У цьому селищі все дуже дивно… Кілька воїнів уже загинуло…
– Справді? Тоді чому я не бачу трупів? Не шукай собі виправдань, Мустафа! Іди і сам подивися: чим твої пси там займаються!
– Як накажете, сагиб…
Десятник вклонився і кинувся до найближчої хати. Але позаяк був досвідченим воїном, то не поперся до дверного отвору, зіяючого зловісною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звіра, а – до вікна. Підбіг, вхопився за підвіконня, засунув голову всередину і – сильно брикаючи ногами, поліз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через підвіконня, поки повністю не зник з очей.
– У хаті засідка! Всі до мене! До зброї!
Сотник ще не зрозумів, де і в чому полягає небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як і всі його люди, не сумнівався. І хороший командир віддав єдино вірний в такій ситуації наказ – збирати сили в єдиний кулак. А нападати чи тікати – треба було ще вирішувати.
– На жаль, це не засідка, мій пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Ґяурський чарівник заманив нас у поселення мангусів![1]
– Мангуси? Тут?!
Почувши найстрашніше для кожного правовірного слово, сотня досвідчених бійців у ту ж мить втратила будь-яку подібність ладу і стала збиватися в щільну купу. Ніхто не хотів залишатися зовні. Безстрашні степові воїни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть і не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайців від однієї лише думки про можливість стати здобиччю пожирачів душ.
Сама по собі смерть для мусульман всього лише неминуче і трохи неприємне відчуття, яким супроводжувалося звільнення істинного духу від тілесної оболонки, перед входженням в райські кущі. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тоді піднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустріти воїна в Саду Мрій і нагородити його вічним блаженством? Що стануть пестити ніжні руки прекрасних гурій?.. О, ні! Страшнішої участі навіть уявити неможливо.
Єдина, що зберігала спокій під час усієї цієї метушні, шаманка підняла руки над головою і сплеснула в долоні. Потім випростала перед собою долонями вниз і трохи зігнувши пальці, на зразок пазурів – рвучко окреслила коло, з’єднавши кисті за спиною дзвінким ляском.
Обличчя степовиків просвітліли. Звичайні воїни мало розумілися в магії, але жест, яким накидається захисний шатер, упізнав кожен.
– Ти зможеш їх перемогти? – недовірливо запитав сотник, навіть не насмілюючись називаючи пожирачів душ на ім’я.
– Ні, не зможу… – відповіла та, вишукуючи щось у торбі. – Живому з мертвим –
