поруч.
– А тобі що до того? – тут же визвірився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирів. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.
– Мені? – перепитав і знизав плечима Бобрик. – Та скільки завгодно. Діло молодече, житейське… І право переможця, ніхто не заперечує… Я б і сам не відмовився пригадати молодість.
– Та не збиралися ми її… – відмахнувся Куниця, мимоволі ховаючи погляд. Мав слушність упир. Думка-то збитошна і паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?
– Ага, – розуміюче кивнув той, ховаючи посмішку в широку долоню і погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручніше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно і руки зв’язали… Мало що, може не пристане на ваші умови, візьме – та й дощ накличе? Буває. Я лише хотів зауважити, що як ви надумали таким приємним способом позбавити її чаклунської могутності, то непорочність і чародійська сила аж ніяк між собою не пов’язані. І, що б там не вигадували святенники та пліткарі, окрім потіхи, іншої користі від ґвалту не буде…
– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.
З усієї розмови і того, що старий упир хоч і з насмішкою, але доволі шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозуміла, що саме Тарас головний у цій компанії.
– Не дозволяй своїм воїнам мене скривдити…
– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тільки навчилася?
– Матінка моя з ваших країв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я і народилася. Вона тутешній говірці і навчила…
– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманські дівиці, зазвичай, смагляві, кістляві, наче тарань, та чорнобриві. А наша полонянка – тілом біла, ребрами не світить і русява… буде. Якщо вмиється. – А потім поцікавився, ніби між іншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо він тебе від наших хтивих задумів вбереже? Поваляти по травичці не дасть?
– Вірною рабою стану! Своєю тризною в тому клянуся… – несподівано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарівник! Він не тільки мене, він – Духа вогню переміг! Такому прислужувати не соромно!
– Товариші ми всі… – навіщось почав пояснювати Тарас.
– А дівчина, схоже, не жартує, пане відьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сільський староста. – Сильнішої клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кінь кобилі не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так відразу відмахуватися від її присяги… Довговолосих, які тільки для втіхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом і знаннями, не на кожному базарі купиш…
– Ти йому – стрижене, а він тобі – голене… – насупився Тарас. – Скільки можна одне і те саме торочити? Сам краще відірви очі від її голої дупи, а то ні про що інше, як про блуді, думати не можеш. Забув, як просив захистити від її чар? Ну, а що роздягли дівку похапцем, так у бою різне трапляється…
