тепер уже не втримався від кпину і Небаба, продовжуючи міцно тримати за зв’язані зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як відомо: ніщо не коштує так дешево і не обходиться настільки дорого, як добра порада…
– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?
– Тобі краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великі пальці за пояс і похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усім виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспішай, пане отаман… Всьому своя ціна і свій час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути і що робити – згадай мої слова і приходь. Ось тоді і поговоримо. Хто зна, може і не даремно час згаєш…
– Добре.
Може, комусь іншому всі ці недомовки і не дуже сподобалися б, але Тарасові, – з дитячих років привченому батьком, що справжній козак більше слухає, ніж розпитує, а також до постійних напівнатяків та іншої таємничості, що оточувала покійну Аглаю Луківну, – слова упиря не здалися дивними. Більш того, Куниця одразу збагнув, що така обіцянка в устах нечисті вартує набагато більше, ніж здається.
– От і добре, – посміхнувся той, з деяким жалем в останній раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тоді, ви тут розважайтеся, як бажаєте, а я до своїх піду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – і додав, ніби вибачаючись: – Занадто довго ми терпіли… Тепер їх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньої краплини висмокчуть… Навіть кульгавого коня не залишать.
Від згадки про страшну долю, що не без їхньої допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволі здригнувся і спохмурнів.
– Ви собі як хочете, хлопці, а я тут довше залишатися не має наміру… Бусурмани хоч і вороги закляті, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душі, що блювати хочеться.
– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідіть, від гріха подалі. Не5чисті віри немає, можуть за добро і лихом відплатити.
– От тобі й маєш! Ніяк не догодиш… – знизав могутніми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалієш. І, до речі, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова і штовхнув її до побратима. А та відразу впала на коліна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобіт. – О… Гарненько подумай, перш ніж її присягу приймати. Щоб потім не чухатися.
– Гаразд… – Куниця допоміг дівчині підвестися. – Для початку заберемося кудись подалі від цього місця. Там і закінчимо розмову…
«Почекай, отамане… – несподівано пролунав у думках Тараса радісно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаємося… Здається, мій термін служіння закінчився…»
– Геть як у казці. Ліворуч підеш – коня втратиш, направо підеш – дівчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собі придбав?
