з-під неї стіл і вона природно впаде донизу, однак не робімо цього.) Тепер уявіть, що ми виконуємо насильне переміщення, штовхаючи чашку через стіл. Коли ми штовхаємо її, вона рухається; коли припиняємо, вона повертається до свого природного стану спокою. Як каже Арістотель, «усе, що переміщається, мусить рухатися під впливом чогось».
Саме у такий очевидний спосіб поводяться чашки кави в реальному світі. Різниця між Галілеєм і Арістотелем не в тому, що перший стверджував істинні речі, а другий – хибні: суть у тому, що Галілей зосереджувався на речах, які виявилися корисною основою для точнішого й повнішого розуміння явищ поза межами вихідних прикладів, чого не скажеш про Арістотеля.
У VI столітті Іоанн Філопон, філософ і теолог, що проживав у Єгипті, розпочав шлях від Арістотеля до нашого сучасного розуміння поняття «рух». Він припустив, що слід виокремлювати рухому силу, або «імпульс», який надається тілу первісним поштовхом і підтримує тіло в русі, поки імпульс не вичерпується. Це був невеличкий крок уперед, проте саме він дозволив по-новому поглянути на природу переміщення. Ми не говоримо про його причини, а натомість зосереджуємося на кількісних показниках і властивостях самої матерії.
Ще один вирішальний внесок зробив перський мислитель Ібн Сіна (також відомий під латинізованим іменем Авіценна) – один із найбільших світочів ісламської золотої доби на початку 1000-х років. Він розвинув ідею Філопона про імпульс, назвавши його «намір». Саме Авіценна припустив, що цей намір вичерпується не сам собою, а лише завдяки опору повітря чи іншим зовнішнім впливам. А в пустоті, зазначає він, нема жодного опору, тому кинуте тіло, якщо йому не перешкоджати, вічно рухатиметься з постійною швидкістю.
Це надзвичайно близько підводить нас до сучасної концепції інерції, за якою тіла рухатимуться рівномірно, якщо не зазнаватимуть зовнішнього впливу. У XIV столітті французький церковник Жан Бурідан, очевидно, надихнувшись працями Авіценни, вивів формулу обчислення імпульсу як добутку ваги тіла та його швидкості. Однак у ті часи ще не розрізняли поняття маси й ваги. Галілео, так само зазнавши впливу Бурідана, запропонував термін «інерція», стверджуючи, що коли на тіло не діють інші сили, то його кількість руху не змінюється. А втім він чітко не розрізняв поняття інерції та швидкості. Саме Рене Декарт визначив кількість руху як добуток маси та швидкості, проте навіть він (бувши засновником аналітичної геометрії) не усвідомив, що імпульс має вектор (напрям) і магнітуду (величину). Це відкриття у XVII столітті зробив голландський науковець Християн Гюйґенс. І лише згодом Ісаак Ньютон, блискуче переосмисливши попередні концепції, заново винайшов науку про рух, що ми її досі вивчаємо в школах та університетах.
Чому розмова про імпульс така важлива? Ми не станемо тут вивчати ньютонівську механіку, хай як це не корисно. Не розв’язуватимемо задачі з блоками чи похилими площинами. Власне, ми тут прагнемо поміркувати
