людей, то нам бракує інформації, щоб робити залізні передбачення. Наші найліпші теорії про людей, викладені певними термінами, що не пов’язані з фундаментальним рівнем елементарних частинок і сил, залишають чимало місця для свободи вибору.
Згідно з класичною фізикою, на фундаментальному рівні світ не теологічний. Те, що станеться далі, не зумовлене впливом якихось майбутніх цілей чи кінцевих причин, через які все відбувається. Світ в основі своїй також і не історичний; передбачення майбутнього – у принципі – вимагає лише точного знання теперішнього моменту, а не відомостей про минуле. Справді, цілісність усієї історії минулого й майбутнього визначається винятково теперішнім. Усесвіт цілковито зосереджений на поточному моменті; він розвивається від миттєвості до миттєвості, у шорах непорушних фізичних законів, незважаючи ні на славетні досягнення, ні на обнадійливі перспективи. Набагато пізніше біолог Ернст Геккель назве такий підхід «дистелеологією», але термін виявиться доволі невдалим і не приживеться.
Сучасною мовою ми б сказали, що Лаплас вважав Усесвіт чимось схожим на комп’ютер. Вводяться дані (поточний стан Всесвіту), Всесвіт їх обчислює (закони фізики) та видає результат (стан Всесвіту наступної миті). До Лапласа схожі ідеї висловлювали Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц і Руджер Бошкович, а ще двома тисячами років раніше це робили прихильники адживіки – неортодоксальної школи давньоіндійського філософського вчення. Комп’ютерів за часів Лапласа ще не існувало, проте він уявляв «безмірний інтелект», який знав положення і швидкість усіх частинок у Всесвіті, розумів усі сили, яким вони підкоряються, і володів достатньою обчислювальною потужністю для застосування законів ньютонівської механіки. У такому разі, як писав Лаплас, «для такого інтелекту не було б нічого непевного і майбутнє було б відкрите для нього так само, як і минуле». Назва «безмірний інтелект» одразу видалася сучасникам занадто нудною, й вони перейменували її на «демон Лапласа».
Зручно казати «наступної миті», але для Ньютона й Лапласа, а також відповідно до найповніших сучасних уявлень теоретичної фізики, потік часу швидше безперервний, ніж дискретний. А втім ця проблема невелика: вона розв’язується за допомогою диференціального числення, розробленого саме для цієї мети Ньютоном і Ляйбніцом. Під «станом» Всесвіту чи будь-якої його підсистеми ми розуміємо положення і швидкість кожної його частинки. Швидкість – це лише темп зміни (похідна) положення із плином часу; закони фізики теж дозволяють вивести прискорення – темп зміни швидкості. Отже, ви повідомляєте мені поточний стан Всесвіту, а я завдяки законам фізики зможу довідатися про його стан у будь-який інший момент часу в майбутньому (або минулому).
Ми послуговуємося мовою класичної механіки – «частинки», «сили», однак сама ця ідея значно потужніша й універсальніша. Лаплас запропонував поняття «по´ля» як центральної концепції фізики, і це поняття закріпилося у ХІХ столітті в працях Майкла Фарадея
