рука повисла вздовж тіла, донизу дулом.
– Слухаю. Але ви вже почали зізнаватися в брехні…
– Це не зовсім брехня, – Навроцький тепер говорив упевнено. – Я нічого не знав про Зосю, Крисю та Юстину, зарізаних маніяком, дозвольте називати його так. Зате в моїх записниках – безліч сповідей інших курвів. Не забувайте, де я працюю і на які теми пишу. Навіть часом користаюся їхніми послугами, аби вислухати в перервах між зляганнями сповіді. Вони, пане Кошовий, називають себе клієнтам, як самі хочуть. Ви впевнені, що Зося за пашпортом була Зосею? Що Крисю батьки хрестили Крисею? Зате повірте мені, дуже мало унікальних історій про себе може розказати кожна з них. Я пишу, пане Кошовий. Я не так журналіст, як літератор. Припустіть, що курви читають газети. Дізнаються звідти історію своєї коліжанки на ім’я, наприклад, Божена чи Марія. Що вони подумають?
– Псевдонім, – вичавив із себе Клим.
– О! – радісно вигукнув Навроцький. – Я можу з голови вигадати якусь курву. Поселити її в апартаментах на тій-таки Городоцькій. Розказати її біографію, присмачивши вигаданими фактами, аби виглядало різноманітно. Мені повірять, пане Кошовий! Хоча б тому, що ні в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звідки читачі газет та споживачі пліток знають, що правда, а що – ні? Правда – лише те, що їм розкажуть! Правда – лише те, що надруковано на шпальті! Правда – те, в що люди хочуть і готові вірити!
– Ви помагаєте їм у цьому?
– Поки читач платить за мої вигадки гроші – так! Тож, шановний пане, ваша теорія щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потім убити летить під три чорти. Повторюю: знати не знав жодної з них.
– Чого поперлися на цвинтар?
– Частина роботи. Звучить цинічно, згоден. Але від мене чекають фінального розділу епопеї з Луканом Різником. Підозрюваний, невинно звинувачений, відпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсація, яка добре продається вроздріб. Хочете – можете вдарити. Але вашим кулаком світ не поміняти.
Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою.
Він справді ним був.
Прикро, та справедливо.
Смикнулося віко.
Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далі дивлячись на репортера без приязні.
– Повірю. Проте ви знаєте про мої зв’язки в поліції. Я ваше алібі не перевірю. Комісар Віхура – так.
– Ви хочете розказати все Віхурі?
– Мушу так зробити. Тим більше що наговорив вам тут зайвого про себе.
– Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь…
– Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.
– На біса брати мене у лещата?
Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.
– Пане Кошовий, вам кортить потягти
