чоловіка.
П’ять років тому.
Нині Магді тридцять два.
Анні, повії, яку вона так не хотіла бачити, теж.
Вони ровесниці.
Кошовий замислено згорнув газетний аркуш. Що означає віковий збіг, ще не знав і не розумів. Але він має значення, сумнівів не було. Не дивна цікавість збирача смаженого. Може, хотів розкрутити якусь невигадану історію, та завадила смерть повії…
Труснувши головою, Клим прогнав дурні думки подалі.
Магда не має відношення до вбивств на Городоцькій.
Ні.
Йому цього не хотілося.
Але… якщо не хочеться, це зовсім не значить, що так не є.
Потрібні відповіді. Кошовий мусив їх знайти.
Щойно Львів поринув у ранні грудневі морозяні сутінки, він рушив на Городоцьку.
Треба було минути Казимирівську, потім – униз, майже до самої Клепарівської рогатки. Там Кошовий відпустив візника, вказаний у записці будинок шукав недовго. Йому потрібне було помешкання на першому поверсі, знав – чекатимуть, і постукав один раз.
Двері відчинилися одразу, так ніби пожилиця весь час стояла під ними. Про всяк випадок роззирнувшись, Клим ступив усередину. Побачив невеличку кімнату, вікна якої щільно запнуті грубими фіранками. Він давав голову на відсіч: вони не пускають сюди світло цілодобово. Помешкання або не провітрювалося зовсім, або – щонайменше сьогодні. Тут стояв густий, дещо специфічний запах, знайомий Кошовому з часів, коли сам навідувався до дівиць.
Пахло гріхом.
До стіни притулилося широке ліжко, відгороджене завісою. Так ложе перетворили на щось подібне до будуару. По інший бік завіси примостився рукомийник, навпроти – масивна дзеркальна шафа на вигнутих ніжках. Біля місця, де мили руки, стояв на ослоні великий таз із сірої бляхи. Поруч із шафою в кутку сиротливо тулилося витерте оксамитове крісло, колись – дуже дороге, тепер на нього небезпечно сідати, раптом розвалиться. Принаймні, таке враження воно справляло.
Молода жінка, яка впустила Клима, тим часом зачинила двері й стала перед ним. Світло приглушила, та його було досить, аби розгледіти її. Кругле просте лице, кирпата, великі очі, підведені чорним брови. Довге волосся закручене щипцями й перепалене, від чого без спеціально зробленої зачіски нагадувало копицю сіна. Довга сукня не дурила: приховувала опецькувату фігуру, короткі, як на смак Кошового, ноги, заширокий зад та випинала пухкі груди. Але, звикнувши до освітлення й придивившись, він зробив відкриття: насправді її груди менші, не зовсім пропорційні фігурі, лиш підтягнуті вгору корсетом.
– Чого зирите? – грубувато запитала вона.
Клим зрозумів: справді вивчає мешканку надто довго. Аби виграти час, зняв капелюха, покрутив головою, поклав на крісло.
– Ви – пан адвокат?
– Так. Мене звати…
– Мені до шмиги, як вас звати, – вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. – Люди, які приходили, застерегли
