Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель – вчитиме, інженер – працюватиме для прогресу. Вони – люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.
– Ви не все вірно зрозуміли, – мовив Клим. – Але ваша думка цінна тим, що вона – ваша, пані… Даруйте, ви не назвалися.
– Яка вам різниця?
– Треба ж якось до вас звертатися.
– Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, – жінка награно підморгнула, – пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.
– Я заручений.
– До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?
– Так, – бовкнув Кошовий, для чогось додавши: – Ще вчиться пекти струдлі.
– Але ж вона не ображається, якщо ви, пане, вип’єте каву зі струдлем десь-інде. Чи відтоді, як ваша пані подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярні чи ресторані? Чи, може, в інших місцях кава не така смачна? Погодьтеся, є заклади, де готують краще, ніж удома.
– Згоден, – сухо відповів Клим. – Що з того?
– Любощі, паночку, така сама кава. Нікому не належать. Деінде часто смакує ліпше. Хоч і повертаєтесь додому. Інакші смаки. Нова атмосфера. Нові враження, – вона знову підморгнула.
Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку.
– Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Пані. Давайте перейдемо до справ.
Жінка витримала погляд, знову криво всміхнулася, присіла на край ліжка.
– Кажіть. Ви поговорити прийшли. Мій час чогось коштує.
– Хіба вам веліли брати з мене гроші за розмову?
– Можете йти скаржитись, як не можете тут і тепер дати собі ради.
Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритій долоні.
– Я все зрозумів, Пані. Проте гроші ви отримуєте за роботу.
– І за витрачений час, – нагадала вона. – Година коштує дорожче, ніж пів. Ніч вартує більше за годину. Мені платять уперед.
– Не за розмову, – відрізав Кошовий, якого вже почала відверто дратувати співрозмовниця. – Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та гроші.
– Я ще не бачила ані корони.
Віко сіпнулося.
Досить.
– Припиніть негайно! – гаркнув він, тупнувши ногою. – Тримайте гонор при собі! Продавайте його разом із любощами! Я не з тих, кому таке подобається! Будете відповідати – матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить від цінності почутого від вас! Все! – Нога знову тупнула, тепер сильніше, навіть трошки забилася.
Жінка розправила плечі, випнула груди, витримала гнів гостя на диво спокійно, хіба вираз обличчя невловимо помінявся,
