не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.
– Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.
– Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Від кого вона йде? Від мене?
Професор тицьнув себе в груди, потім почав зручніше моститися в кріслі, ніби збирався дивитися цікаву виставу чи слухати оперу. Він і не думав вставати й виходити.
– Годину тому поліція заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Він винен у шести вбивствах, збирався скоїти сьоме. Тому є свідки. Троє з них – перед вами.
– Доктора Мазура?
– Ні, пане Ліщинський, – сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцію. – Не доктора. Вашого пацієнта Альберта Мазура.
Хоч Кошовий уже раніше розповів це своєму товариству двічі, все одно в кабінеті запала лунка тиша.
Віхура й Шацький досі не могли повірити в почуте. Це був той випадок, коли не гріх здивуватися втретє так, ніби вперше.
– Отже, пацієнта, – зітхнув Ліщинський, витримуючи Климів погляд так, ніби сам бачив перед собою душевнохворого. – Цікаво, як ви до цього дійшли.
– Дав телеграму до Станіслава. Ви там зустріли Мазура, талановитого лікаря-інтерна, котрий практикував у тамтешній божевільні й скнів, не маючи перспектив у провінції? Ви ж згадали про це за обідом, пригадуєте?
Ліщинський мовчав, міцно стуливши губи. Нарешті в погляді з’явилося бодай щось живе – тиха, притлумлена, жевріюча лють. Але він промовчав, і Кошовий повів далі:
– Два дні тому я відбив невинну телеграму. Цікавився доктором Альбертом Мазуром, який працював у них близько двох років тому. Мені, пояснив коротко, як того вимагає телеграф, ця достойна особа потрібна як консультант. Мені відповіли: помилка, доктора Альберта Мазура ніколи в лікарні не було. Можливо, йдеться про пацієнта з таким ім’ям. Про нього мені рекомендували запитати в професора Ліщинського. Адже телеграфував я зі Львова.
Професор далі мовчав. Клим перевів подих.
– Ви видавали пацієнта за лікаря. Розкрити цього не міг ніхто, бо ви забрали його звідти, де про нього відразу забули. Ваш авторитет прикрив вас. Що дивного чи підозрілого, коли світило європейської психіатрії опікується цікавим, на його погляд, хворим. Мазур не так часто залишав своє крило, в якому ми з вами побували. Самі обмовилися – він часто спав там. Звичайно, ви не могли тримати того, кого називали асистентом, під замком постійно. В окремих випадках Альберт супроводжував вас. Нічого страшного, він же під вашим наглядом. Та й у вашій присутності Мазур поводився, як нормальний. Коли ви дізналися, що пацієнт убиває? Не кажіть, що не знали нічого.
– Знав, – спокійно відповів Ліщинський. – Асистент сам мені розповів. Він покаявся,
