живитесь розпустою.
– Не ліпіть із себе Ісуса, пане Кошовий!
– Я грішний, бо без гріха лише немовлята. Але, на відміну від вас і подібних до вас, я власну гріховну сутність розумію. Тому намагаюся стримувати, заганяти всередину, не робити нічого лихого й такого, що викличе осуд, без нагальної на те потреби. У критичних ситуаціях, пане Навроцький, допомагає лише гріховне, інакше не вибратися. Ви, навпаки, робите з гріха культ. Ось що дає мені право виманити ваше дітище, Різника, за вашою ж допомогою, але без вашої участі й згоди.
– Він не моє дітище!
– Ви його породили! – гримнув Клим, уже не стримуючи себе. – Так, не ви перший! Проте ви зробили з особи, про яку ніхто не знав, сенсаційного, моторошного Різника. Кортіло створити власного Джека-Патрача, зізнайтеся? Ви ж ладні нажитися навіть на хворому парубкові, якщо з його історії можна видоїти ще хоч трошки!
– Досить, панове!
Усі, включно з Шацьким, повернулися до Віхури. Той вів далі, ніби не промовляв, а відрубував:
– Ви тут не особисті стосунки з’ясовуєте, пане Кошовий. Коли так, коли ми вже всі тут – будемо робити те, для чого прийшли. Пане Навроцький, я можу поділяти думку пана адвоката або не поділяти. Але набагато важливіше для всіх – зупинити вбивцю. Тому вас ніхто не ставив до відома, аби ви не панікували.
– Слухайте, він же міг прийти сюди до мене вночі!
– Не міг. Пан Кошовий, на моє переконання, досить добре зрозумів його натуру. Різник повинен убити вас там і тоді, де ви призначили йому зустріч для шантажу й погроз викриттям. Бачте, так і сталося.
– Поки нічого не сталося!
– Дуже перепрошую, але – таки сталося, – подав голос Шацький. – Він не прийшов уночі. Вважаю, ця подія варта окремої уваги з вашого боку.
– Чому це ви так вважаєте?
– Бо пан Кошовий довів: розрахунки вірні. Довіртеся йому так, як віримо йому ми з паном комісаром.
Клим бачив: Віхурі дуже кортіло додати щось ущипливе, та він в останній момент утримався й передумав, натомість підступив ближче до Навроцького:
– З вами нічого не станеться. Квартал повен поліції. Нас троє. Побачите небезпеку раніше, ніж ми почуємо, – кричіть.
– Що кричати? Як кричати?
– Голосно. Що завгодно.
У двері постукали.
Навроцький здригнувся.
Віхура поліз по револьвер.
Кошовий і Шацький дружно глянули на годинник.
Бом-м-м!
Полудень. Час пролетів стрімко.
Стук повторився. Неголосний, але впевнений та наполегливий.
Комісар, уже з револьвером напереваги, кивнув на прочинені двері невеличкої спальні. Рушив туди першим, за ним поквапився Шацький, останній – Клим. Зайшовши, став до дверей найближче. Хотів причинити, та Віхура гойднув головою – не треба. Він уже тримався так,
