виявляється, не старий, зовсім хлопчик, безбородий і безвусий.
– Ну?
– Це ви той Вінґе, який ходить в Інбетук?
– Будинок поліцейського управління називається Індебету, і не інакше. Але я Сесіл Вінґе, це так.
Хлопчак недовірливо поглянув на нього з-під немитої чуприни.
– На Слоттсбакені обіцяли винагороду тому, хто перший добіжить…
– Он як?
Хлопчина заправив чуба під шапку.
– Я прибіг швидше за всіх. Тепер у боці коле і присмак крові в роті, та ще й доведеться спати в мокрому одязі. Я хочу монету за інформацію!
Малий сказав, і аж сам завмер від власної зухвалості. Вінґе строго глянув на нього:
– Ти ж сказав, що вас таких кілька. Я просто почекаю інших, потім поторгуємося.
Вінґе почув, як хлопчина аж скрипнув зубами, проклинаючи свій довгий язик. Сесіл вийняв гаманець, вибрав потрібну монету й підніс до очей хлопчика, тримаючи великим і вказівним пальцями.
– Але ти щасливчик. Я не дуже люблю чекати.
Малий розсміявся. У нього бракує обох передніх зубів, і через широку щілину на губу стікає цівка слини.
– Поліцмейстер хоче негайно бачити пана на Іксмедсгренден.
Вінґе киває ніби сам до себе й простягає руку з монетою. Хлопчина підступає на кілька кроків, хапає свою винагороду, різко розвертається і зривається бігти. Перескакуючи низенький кам’яний паркан, мало не падає. Вінґе кричить услід:
– Тільки ж витрать на хліб, а не на сивуху!
Малий зупиняється, опускає штани, показуючи Вінґе зад, гучно ляскає по голій сідниці й кричить через плече:
– Ще кілька таких доручень, і я буду достатньо багатий, щоб не вибирати між хлібом і випивкою!
Він тріумфально регоче й вистрибом біжить у напрямку Ладугорсланду. Тіні поглинають його фігуру й залишають Сесіла Вінґе наодинці з думками про зорю, що впала…
Уже кілька місяців поліцмейстерові Югану Ґуставу Нурліну обіцяли відповідне посаді помешкання, але далі обіцянок не йшло. Він так і жив із сім’єю у старій квартирі за кілька кварталів від біржі.
Було вже далеко за північ, коли Вінґе нарешті піднявся на третій поверх поліцмейстерового будинку і тепер намагався віддихатися. Він добре чув, що інші візитери розбудили не тільки начальника поліції, а й усіх його рідних. У якійсь із кімнат жінка намагалася заспокоїти налякану дитину. Нурлін зустрів його в передпокої – без перуки, у формених штанях і камзолі, з-під якого визирала нічна сорочка.
– Сесіле, дякую, що прийшов так швидко, незважаючи на пізню годину.
Нурлін жестом показав на стілець біля груби, Вінґе кивнув і сів.
– Катаріна поставила каву, скоро має бути готова.
Поліцмейстер збентежено сідає на стілець навпроти й прокашлюється, ніби це має допомогти йому озвучити мету цієї зустрічі.
– Сесіле,
