прикладом, на якому варто вчитися. Боцман відрубав мені понівечену частину, але коли я дістався до фельдшера, йому довелося відрізати вище, щоб не було гангрени. Пацієнта прив’язують ланцюгами, обмотаними шкірою – щоб коли буде смикатися, не покалічив хірургів, та й себе ще більше. М’які частини ріжуть ножем, кості – пилкою. Кому пощастить, тому заллють кілька склянок сивухи, він і вимкнеться. А я мав честь витримати все тверезим… Великі жили треба швидко перетискати, а якщо затискач зіскочить – кров фонтаном летить на пів кімнати, я бачив. Так швидко втрачаєш багато крові й зомліваєш. Якщо все пройде добре, врятують тобі ще шматочок шкіри, щоб вистачило закрити місце відрізу, і пришиють голкою просто до живого м’яса. Бачиш, ось шрам у вигляді півмісяця, і видно ще цятки, де голка проштрикувала. Якщо рука не загниє, то лишається чекати. Може, нова виросте…
Кардель посміхнувся Сесілу, який уважно його слухав.
– Ти знаєш усі стадії гоєння на власному досвіді, нікому такого не побажаєш. Але… Можеш спробувати визначити, коли Карлу Югану відрізали кінцівки?
– Дай-но лампу.
Тепер Карделева черга обійти покійника навколо. Біля кожного кута лави він нахиляється і, зморщившись, оглядає одну за одною кукси.
Затулити носа не може, бо здоровою рукою тримає лампу. Дихає ротом. Кожним видихом намагається витиснути гниле повітря з легенів.
– Наскільки я можу оцінити, праву руку відрізали першою. Потім ліву ногу, ліву руку й останню – праву ногу. Думаю, правої руки немає вже десь три місяці, бо рана в Карла Югана вже схожа на мою. Права нога… Її немає, може, десь із місяць. Рана загоїлася незадовго до його останнього плавання.
– Отже, чоловікові по черзі відрізали руки й ноги. Кожна рана перев’язана й загоєна, перш ніж відрізали наступну кінцівку. Очі вибрали. Немає зубів і язика. З ран доходимо висновку, що процес перетворення людини на те, що ми тут бачимо, почався влітку, а завершився кілька тижнів тому. Смерть настала день-два тому.
Кардель здригнувся, усвідомивши, до чого веде Вінґе. Сесіл замислено постукав нігтем по передніх зубах і додав:
– Я сказав би, що смерть була бажана…
Він узяв край накидки, щоб знову накрити покійника, але завмер і про щось задумався, перебираючи тканину між пальцями.
– Дякую за допомогу, Жане-Мішелю. На жаль, здається мені, ти переоцінив здібності нашого покійника, подумавши, що він міг вкрасти твого гаманця. Він досі висить у тебе на поясі під камзолом. Це добре видно, і бачив я його ще тоді, як ти нахилився з лампою у руці. Але ти знав, що він на місці, бо хоч як ти напився звечора, аж досі тебе зелений змій не міг тримати.
Кардель смикнувся і негайно сам себе вилаяв за це, бо тим несвідомим рухом визнав свою брехню. Це його розлютило, та ще й хміль вивітрився, залишилося саме похмілля. Байдужість Вінґе до покійника була йому неприємна й суперечила його ставленню, бо він був людиною, що бачила більше смертей, ніж можна побажати ворогові. Кардель сплюнув через плече, щоб якось опанувати себе.
– Дідько, який же ти
