дозволь нам це владнати, – попросив Чендлер.
– Якщо я не змушу його признатися, ви зможете повісити на мене все, що забажаєте.
– Я не збираюся тебе ні в чому звинувачувати, Кене, але тобі слід опустити рушницю. Негайно! – Сержант відчув, що мусить покласти цьому край. Що довше Кен стоятиме тут, то нервовіше може сіпатися його палець на гачку.
Лука перервав його.
– Ми не можемо вважати це доказами, Кене, адже ти тримаєш його на мушці.
Чендлер обернувся, щоб подивитися на свого констебля. Технічно Лука мав рацію, але його зауваження не допомогло. У нього і так уже був на руках імовірний серійний вбивця, не хотілося розслідувати ще одне кровопролиття.
– Кене! Гвинтівку. Негайно! – Сержант витягнув руку до дробовика. Попри те що він збирався опанувати її, із тремтінням нічого вдіяти не вдалося.
– Це моя пушка, – нагадав Кен.
– І ми віддамо її тобі.
– Я маю на неї право.
– Але не маєш права наводити її на людей.
– Навіть на виродка, який краде мо’ тачку?
– Ти привів його до нас. Цього достатньо.
– Він не зізнався, – нагадав Кен.
Заручник знову зойкнув, щелепи міцно стиснулися. Його огортала аура поразки. Випадково впійманий серійний убивця; його ретельно вибудувані плани зірвав недоумкуватий – проте небезпечний – місцевий житель.
Побачивши, що Кен не збирається опускати рушницю, Чендлер повернувся до заручника.
– Ви намагалися вкрасти автомобіль?
Кивок. Зізнання на мушці.
– Ага, я намагався украсти його машину. Я мусив. Мені необхідно було забиратися, тут… – Його сповідь перервав черговий стусан рушницею.
– Брехня, хлопче. Тут нема виправдань, ви, міські мудаки, думаєте, шо можете брати собі тут все, що заманеться.
– Ти отримав своє зізнання, Кене. Тепер можеш його відпустити, – нагадав Чендлер.
– Але він не вибачився.
– Кене!
Чоловік кинув на сержанта розлючений погляд, але забрав рушницю від спини заручника і наставив її на стелю. Чендлер випустив із легень затримане повітря і відчув, як послабилася загальна напруга, усі настовбурчені плечі одночасно опустилися. Таня і Лука кинулися вперед, щоб відгородити Кена від його заручника. Чендлер ступив крок уперед, коли Кен взявся опиратися спробам Тані забрати йому з рук рушницю.
– Це моя пушка.
– Сорок вісім годин, Кене, – озвався Чендлер. – Щоб дати тобі можливість охолонути. Наступного разу, коли помітиш зловмисника, клич нас.
– Я хочу забрати її. Два дні, сержанте. Мені потрібна ця пушка. – Кен кидав розгнівані погляди, видаючись загубленим без своєї зброї; чоловікові очі так ображено вирячились, наче з його обіймів вирвали єдину дитину.
– Два дні, – повторив Чендлер, не зважаючи на розчароване обличчя Тані. Він знав її думку. Вона не вітала, коли хтось, окрім поліції, володів зброєю. Може, через те, що мала трьох
