кайдани буди занадто важкі, щоб рухатися, немов їх причепили до бетонного блоку. Я кликав на допомогу, але з вулиці чулося лише кудкудакання і цвірінькання… а за стіною хтось рухався. Тоді я подумав, що мене прикували в повітці, прибудованій до хижі. Це змусило мене замислитися, для чого там були всі ці інструменти. – Чоловік утупився поглядом у Чендлера. – Коли ти в’язень, усе видається лиховісним. Я продовжував кричати, аж поки не запекло в горлі, але Ґабрієля це не займало. Він знав, що навколо немає жодної живої душі, яка може допомогти. Трохи пізніше він з’явився у дверях, не розлючений, але й не щасливий… просто стояв. Я благав його відпустити мене, а він сказав мені заспокоїтися тим своїм дивним м’яким голосом. Я боявся, що він збирається зробити щось просто зараз, але він згадав щось про п’ятдесят п’ять. Я запитав, що це, в біса, означає, але він сказав, що ще має роботу, і пішов. Я сказав, що він не мусить мене вбивати, а він бовкнув таке, від чого я досі вкриваюся сиротами: «Можеш про це не турбуватися, – сказав він. – Взагалі не варто турбуватися. Звичайно, тебе буде вбито».
Гіт витріщився на сержанта, ніби серйозність цих погроз ще треба було посилити.
Чендлер грав чесно.
– Якщо Ґабрієль збирався вас убити, як ви втекли?
Підозрюваний поклав руки в кайданках на стіл, шкіра була надірвана, почорніла на краях ран, укритих порохнявистою кіркою.
– Пощастило. Я продовжував смикати кайданки, сподіваючись, що вони такі старі, що можуть зламатися. Так і сталося. Один із замків випав. На кілька секунд я застиг, дивлячись, як він лежить на землі, й не вірячи, що це насправді сталося. Нахилившись, я схопив із лавиці сокиру і замахнувся, намагаючись відрубати іншу частину так, щоб не відтяти собі зап’ястя. Я невтомно гупав нею, прислухаючись, чи Ґабрієль не повертається з сусіднього приміщення.
– І він не прийшов?
Гіт усміхнувся, вочевидь, пишаючись собою.
– Я знову почав волати, маскуючи шум від ударів, що дужче гупав, то голосніше кричав. Мені вдалося достатньо зігнути метал, щоб витягнути руку. – Чоловік подивився на свою набряклу долоню. – Я збирався зробити те саме із залізяками на ногах, але знайшов ключ, який висів на цвяху. Потім хотів розрубати сокирою двері повітки, але вона була тупа, тож я підійшов до дверей в інше приміщення і зазирнув усередину.
Підозрюваний заплющив очі, пригадуючи цю сцену.
– Він був там, спиною до мене, всюди лежали документи і мапи, наче він щось планував. Напевно, де поховати мене.
– Тож він був повернутий до вас спиною? – перепитав Чендлер.
– Ага.
– І у вас була сокира?
– Ага.
– Чому ви не кинулися на нього?
Гіт змовк, ніби лише зараз поставив собі це саме запитання.
– Я тільки хотів вибратися звідти, сержанте. Хай там як, він повернувся і витріщився на мене. Здавався так само приголомшеним, як я. Я кинувся до дверей, вилетів у них і побіг. Дідько забирай, я ненавиджу дику природу.
– Але
