до моделі «начальник-підлеглий». Його шлунок затягнувся вузлом, який неможливо було розв’язати.
– Сержанте Дженкінс, ви там? – Чендлер збагнув, що не відповів.
– Так, Мітче, я тут.
На іншому боці дроту запала тиша. Коли голос повернувся, в ньому чулися обурення та загроза.
– Інспектор Ендрюс, сержанте. І ви звертатиметеся до мене саме так.
Ось і відповідь. Час не затупив Мітчеве марнославство, ще й, вочевидь, загострив його.
– Ваша команда там у повному складі? – поцікавився Мітч.
– Ні, нас тут лише двоє… – Чендлер не міг змусити себе офіційно звернутися до колишнього друга, його мозок повставав проти такого самозакоханого прохання.
– Зберіть їх і перемкніть мене на гучномовець. Я хочу звернутися до вас усіх.
Чендлер змахнув рукою, запрошуючи свою команду всередину – всіх, крім Ніка, що стовбичив за стійкою, не бажаючи залишати її порожньою. Пішовши на компроміс, сержант залишив двері відчиненими, щоб Нікові було чутно. Потім натиснув на кнопку.
– Ви на гучному зв’язку.
У гучномовці вибухнув владний голос:
– Це інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда. Я вирішив відрекомендуватися, адже, як мені відомо, дехто з вас зі мною ще не зустрічався. Переконаний, ваш… сержант уже повідомив вам, що зараз ми маємо одного підозрюваного у розслідуванні масового вбивства, зачиненого в якійсь із ваших камер, та другого – втікача. Поки що ситуація не була під контролем настільки, наскільки б мені хотілося, але, повторю, це не ваша провина.
Висновку не пролунало, але він був аж занадто очевидний; Мітч стверджував, наче в тому, що відділок опинився по вуха в лайні, винен Чендлер.
Інспектор вів далі:
– Ситуація вимагає втручання офіцерів, що мають досвід у таких справах, тих, хто пройшов належне тренування…
– Нам потрібен тут хтось, хто допоможе організувати розшук, допоможе керувати підгрупою, – увірвав його Чендлер, прагнучи наголосити на браку підтримки.
– Ми про все це потурбуємося, сержанте Дженкінс, – спокійно запевнив Мітч.
Чендлер подивився на Таню, єдиного члена команди, хто працював із Мітчем раніше. Він сподівався побачити, як вона закочує очі до стелі або всміхається, але на нього чекало дещо гірше – вираз співчуття на її обличчі.
– Я знайшов декого, хто має відповідний досвід і знає цю місцевість, – повідомив Мітч.
– Кого? – перепитав Чендлер.
– Себе.
Оце й усе. Вирішено. Чендлер спробував набрати повні груди повітря, але воно застрягло йому в горлі разом із огидними спогадами про останній раз, коли вони з Мітчем працювали разом.
2002
Мартінова родина приєдналася до полювання. Чендлерові дали завдання триматися поближче до Мартінового батька,
