у поле, хоча сержант розумів, що незабаром доведеться перерізати пуповину.
– Замкніть його у найглухішій камері. Я приведу назад Ґабрієля і не хочу, щоб вони були заблизько один до одного. – Чендлер прикипів поглядом до Луки і Тані. – І не робіть нічого без прикриття. Як нам відомо, обидва чоловіки надзвичайно небезпечні.
У місті було тихо, навіть тихіше, ніж зазвичай, немов тут промчав серійний вбивця, винищуючи його жителів, поки сержант був зайнятий допитом Гіта. Чендлер відчув, що спека ще трохи посилилася, впритул наблизивши Вілбрук до точки кипіння.
Шлях до готелю привів чоловіка до батьківського будинку, тож він замислився, чи не зазирнути, щоб розібратися з Сариною проблемою. Може, бабуся намагалася забрати в неї телефон. Він знав, що доньку це завжди трохи зводить із розуму. Але Чендлер не зупинився; на нього чекало дещо невблаганніше за протистояння поганому настрою малолітньої дівчинки.
Джим залишався на своєму посту біля готелю так само непохитно, як хвилинна стрілка на годиннику ратуші. Вона забилася пилюкою кілька років тому і зробилася реліквією в цифрову еру. Коли Чендлер запаркувався, Джим виліз із поліційної машини, темний і худий, як дерево, в яке влучила блискавка.
– Він досі всередині, – повідомив Джим, передбачивши босове запитання. – А для чого, до речі, ми веземо його до нас?
– Ще допитаємо. Щось не сходиться, – кинув Чендлер, переходячи вулицю. Дійшовши до готелю, він зупинився. – Щиро кажучи, Джиме, все, напевно, навпаки. Усе занадто ідеально. Я мушу дізнатися чому.
Вони знайшли Оллі за стійкою реєстрації, де чоловік схилився над газетою; денні перегони були позначені мішаниною чорних кіл і підкреслених імен – код Оллі ніхто не міг розгадати.
Чоловік одразу здивовано насупив чоло.
– А ви двоє що тут робите? Знаєте, мені не подобається, коли ваші люди навідуються двічі на день. Один візит ще туди-сюди, а два – чекай біди.
– Нам потрібен ваш гість.
Оллі вдавано обурився.
– Тобто «гість»? У мене чимало «гостей». – Підтверджуючи це, він підштовхнув до Чендлера журнал із записами, але сержант відмахнувся від нього.
– Просто відведіть мене до його номера, Оллі, – наказав він. Продовжуючи бурмотіти щось собі під ніс, Оллі повів їх до президентського люкса на горішньому поверсі.
Відганяючи його з дороги, Чендлер прошепотів Джимові:
– План такий: ми запросимо його до відділка, щоб поставити ще кілька запитань. Якщо він опиратиметься, надінемо кайданки й доставимо на місце.
Чендлер постукав, не називаючи свого імені та не пояснюючи причини візиту. Не варто давати Ґабрієлеві нагоду втекти чи озброїтися. Якщо він божевільний убивця, така поведінка була найбезпечніша.
Нічого. Чендлер знову погупав у двері, цього разу голосніше, сподіваючись розбудити Ґабрієля, який, можливо, заснув.
Знову жодної відповіді.
Оллі наблизився, шепочучи відвідувачам:
– Він
