де опинився.
– Скільки ви були не при тямі?
– Не зна’. Сонце ще не було в зеніті, тож, гадаю, кілька годин.
– Окей, – озвався Чендлер. – А де був Ґабрієль?
– Поруч зі мною. Вкритий порізами та синцями. Живий чи мертвий – мене не займало. Я залишив його там.
Отже жодний із підозрюваних не спробував прикінчити свого противника. Чендлер підозрював, що якби один із них був серійним вбивцею, то скористався б нагодою. Одне він знав точно – хтось із них не розказав правди.
Гіт продовжував свою оповідь:
– Я шкутильгав кілька годин, поки не дістався ґрунтової дороги. Пішов нею і дійшов до ферми. Не схоже було, що там хтось є, тож я вирішив спробувати позичити машину. От тоді мене знайшов мудак із пушкою. А тепер ми тут. Сидимо собі, базікаємо, поки той псих тиняється на волі.
Чендлер вирішив бути з Гітом чесним, щоб оцінити його реакцію.
– Той псих розповідає точнісіньку таку саму історію про вас – що ви викрали його і намагалися вбити.
У Гіта відвисла щелепа, обличчя зблідло, а очі швидко закліпали:
– Ви його впіймали?
– Ага, – підтвердив Чендлер. Гіт трохи помовчав.
– Він бреше.
– Гаразд. Чому? – поцікавився сержант.
– Тобто «чому»?
– Навіщо Ґабрієлеві брехати?
Гіт посунувся до краю стільця, ніжки рипнули підлогою.
– Кажу вам. Бо він псих.
– Я про те, чи була в нього особлива причина? Є хтось, хто хотів би викрасти вас і вбити? Чи ненавидить він вас достатньо, щоб улаштувати це? Маєте ворогів? Борги? Ще щось?
– Та я клав на все це майно-лайно, – кинув Гіт.
«Можливо, перша правдива річ, яку ти сказав», – подумав Чендлер. У Гітовій позі була якась така напруга, що сержантові здалося, наче всередині чоловік весь час балансує на межі, нервовий, як наляканий кіт, що заховав пазурі у м’якій підкладці свого одягу.
– Він просто псих, сер… сержанте… як там вас називають.
– «Сержант» згодиться.
Нерви у кремезного чоловіка здавали, ноги витанцьовували під столом вгору-вниз, як поршні.
– Я більше нічого не можу вам розповісти, сержанте.
Чендлер кивнув. Він уже витиснув із цієї каменюки все, що міг. Тепер йому потрібен був час, щоб спланувати наступний хід. Зараз єдине, що він мав, – слово одного незнайомця проти слова іншого та власну думку щодо того, хто з них каже правду. Якщо її хтось казав.
– Можна мені тепер піти? – запитав Гіт.
– Куди? – поцікавився Чендлер.
– Куди завгодно.
– Гадаю, вам краще буде залишитися тут, чи не так? Якщо на вас полює серійний убивця.
Гіт розтулив рота, немов збираючись посперечатися, але нічого не сказав.
Чендлер із Танею покинули кімнату для допитів і повернулися до контори. Там
