подивився на Фоґеля, що стояв неподалік, розмовляючи з іншим поліцейським.
– Ну, давай, Томмі, розповідай.
Джослін посміхнувся.
– Ти знаєш Лі Бланшара?
– Звичайно.
– Ха! Він працює тепер судовим приставом.
– Можна подумати, я не знаю.
– Гаразд, ну, а як тобі таке? Напарник Бланшара виходить на пенсію. Ніхто не думав, що він звалить, але він збирається. Їхній начальник – заступник окружного прокурора Елліс Лоу. Колись він узяв під крилечко Лі, а тепер шукає когось йому в напарники. Подейкують, що він небайдужий до боксерів і хоче взяти тебе. Але старий Фоґеля працює в Детективному Бюро, вони із Лоу – дружбани, і він зі штанів вистрибує, аби прилаштувати на це місце свого хлопця. Чесно кажучи, я не думаю, що хтось із вас двох має відповідну кваліфікацію. Я, з іншого боку…
Я здригнувся, але все-таки, аби продемонструвати Джосліну, що мені все одно, віджартувався.
– Зубки в тебе дрібненькі для клінчів. У клінчах важливо вміти кусатися. А робота судовим приставом – суцільні клінчі.
Але мені було не все одно.
Тієї ночі я сидів на сходах у себе під помешканням і дивився на гараж, у якому зберігалися дві мої боксерських груші – велика та мала, архів газетних вирізок, програмки з боїв та рекламні листівки. Я думав про те, що бився я нівроку, але недостатньо добре, про те, що постійно намагався схуднути, тоді як міг набрати десять фунтів і виступати із важковаговиками, про бої із вайлуватими мексиканцями в середній вазі у «Іґл Рок Леґіон Голл», куди мій старий ходив на збори Німецько-американського союзу. Напівважка вага – то була нічийна територія, і спочатку я вважав, що її створено спеціально для мене. Зі своїми 80 кілограмами я міг танцювати навшпиньки всю ніч, завдаючи прицільні хуки, а мій лівий джеб витримав би хіба що бульдозер.
Але бульдозерів у напівважкій вазі не було, тому що будь-який спраглий слави боєць, який набирав 80 кіло, починав жерти як не в себе, аби увійти до категорії важковаговиків, навіть якщо заради цього доводилося пожертвувати половиною своєї швидкості і значною частиною сили удару. Напівважка вага гарантувала безпеку. Там можна було без проблем заробляти по п’ятдесят доларів. Напівважка вага означала, що Брейвен Даєр писатиме про мене замітки в «Times», що мій старий та його другани-антисеміти носитимуть мене на руках, а також – що я залишатимуся великим цабе, аж поки не залишу Ґлассел-Парк та Лінкольн-Гайтс. Словом, досягну свого максимуму, не дуже при цьому надриваючись.
А потім з’явився Ронні Кордеро.
Це був мексиканець з Ель-Монте, що виступав у середній вазі, з разючою силою в обох руках та крабоподібною манерою захисту – високий, лікті притиснуті до боків, щоби відбивати удари в корпус. Йому було всього лише дев’ятнадцять, і, як для своєї ваги, він мав великі кістки, а отже, потенційно міг наростити м’язи і стрибнути на дві категорії вище – до важковаговиків, де крутилися грубі гроші. На його рахунку була серія із чотирнадцяти
