песика, і був у такому захваті від роботи поліцейського, що після завершення чергування крутився у відділку, розводячи теревені із тюремними наглядачами, знущаючись із фотороботів злочинців у роздягальнях, луплячи по них рушником, поки хтось прямо не казав, що йому час уже валити додому.
Він не мав відчуття такту й міг говорити із ким завгодно про що завгодно. Однією із його улюблених тем для розмов був я, та й усі плітки відділку він переповідав також мені.
Я не звертав уваги на більшість чуток: що начальник управління Горралл формує збірну з боксу і що забере мене до судових приставів, якщо я погоджуся за неї виступати разом із Бланшаром; що нібито Елліс Лоу, окружний прокурор, до війни виграв купу грошей, ставлячи на мене, і тепер вирішив віддячити; що Горралл скасував своє розпорядження щодо заборони підпільних боїв, і тепер якась шишка хотіла мене ощасливити й у той же час набити собі кишені, ставлячи на мене. Ці казочки звучали дуже вже неправдоподібно, хоча я знав, що бокс тепер став для мене чимось другорядним. Єдине, що я зрозумів, – так це те, що на місце у Відділі судових приставів претендують лише двоє, Джонні Фоґель і я.
Фоґель мав батька, що працював у тому ж відділі; на моєму боці було лише шість перемог над слабшими суперниками п’ять років тому. Розуміючи, що єдиний спосіб конкурувати із кумівством – це привести себе до ладу, я почав тренуватися, сів на дієту і стрибав на скакалці, поки не перетворився знову на гарного, вихудлого напівважковаговика. Потім я став чекати.
Глава 2
Я вже з тиждень тримався на 80 кілограмах. Мені, виснаженому тренуваннями щоночі, снилися стейки, чілі-бургери та пироги з кокосом. Я вже настільки не сподівався на місце судового пристава, що був готовий продати його за порцію свинячої відбивної у якійсь забігайлівці, коли сусід, який доглядав мого старого за двадцять баксів на місяць, подзвонив і розповів, що він знову страждає фігнею, обстрілюючи місцевих псів із пневматичної рушниці й спускаючи всю соціальну допомогу на журнали для дівчаток і моделі літаків. Наближався той момент, коли я мав щось із ним зробити, бо тепер кожен беззубий забулдига, що траплявся мені на чергуванні, нагадував збожеволілого Дольфа Блайхерта. Я якраз спостерігав за одним таким стариганем, що, хитаючись, ішов вулицею, коли заговорила рація, назавжди змінивши моє життя.
– 11-А-23, зателефонуйте у відділок. Повторюю: 11-A-23, зателефонуйте у відділок.
Сідвелл штовхнув мене.
– Нас викликають, Бакі.
– Відізвися.
– Диспетчер сказав подзвонити у відділок.
Я повернув ліворуч і припаркувався, а потім показав на телефонну будку на розі.
– Скористайся маленьким ключиком поруч із наручниками.
Сідвелл послухався, але майже одразу похмурий повернувся до машини.
– Тебе терміново викликають до начальника Відділу детективів, – сказав він.
Я
