зроблю те саме з кожним із вас, якщо доведеться.
Проте йому не довелося. Перелякані мостонавідники вервечкою подалися на світло, кліпаючи очима. Більшість стояли, підставивши сонцю голі спини, у самому лишень спідньому до колін. Моаш звівся на ноги, потираючи живіт і люто позиркуючи на Каладіна.
– Для Мосту № 4 настають нові часи, – сказав той. – І, поміж іншого, ніхто більш не спатиме до обіду.
– А що ми робитимемо натомість? – запитав Сиґзіл. У нього були темно-брунатна шкіра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакі, уродженця південно-західного Рошару. Він єдиний з усіх мостонавідників не мав бороди і, висновуючи з м’якого акценту, був азішем чи емулійцем. У мостовій обслузі чужоземців було хоч гать гати: ті, котрі не вписувалися кудись-інде, часто опинялись у цих «вершках» армійського суспільства, а влучніше сказати – в його крємі.
– Чудове запитання, – відповів Каладін. – Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш ніж приступити до своїх щоденних обов’язків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.
Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.
– Я знаю, що ви думаєте, – вів далі Каладін. – Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?
– Еге ж, – кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. – Оце ти сказав, наче в око влучив.
– Ні, – гарикнув Каладін. – Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми б’ємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обов’язки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праці – їм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.
Моїм першочерговим обов’язком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазки – під зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, – ви могли бігти швидше, – він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. – Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст № 4 не втратив більше жодної людини.
Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакі – яких багато хто звав просто рогоїдами – були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».
– Здурів! – сказав рогоїд. – Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!
Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміху – схожих на риб’ячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі,
