він.
На якусь мить Шаллан подумала, що той читає її листа, і відчула безрозсудний напад паніки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголів’ї столу в очікуванні на лак.
– Це ви намалювали, Ваша Світлосте?
– Так, подвижнику, – відповіла Шаллан і потупила очі.
– До чого ці формальності? – сказав той, нахиляючись уперед і поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися її роботу. – Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?
– Шаллан Давар.
– Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! – сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. – Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?
– Ні, подвижнику, – сказала вона, так і не сідаючи.
– І знов офіціоз, – проговорив він, усміхаючись до неї. – Скажіть, невже я такий страшний?
– Мене виховували в дусі пошани до подвижників.
– Що ж, особисто я вважаю, що пошана – як гній: нанесіть його помірним шаром – і вруна буятимуть, та варто перестаратися – і залишиться лише сморід.
Його очі зблиснули.
Це що ж, подвижник – слуга Всемогутнього – тільки-но говорив про гній?
– Подвижник – це представник самого Всемогутнього, – сказала вона. – Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.
– Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?
Вона замислилася.
– Гадаю, ні.
– Ага-а. А як би ви відреагували?
– Підозрюю, що волала би від болю, – відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. – Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».
Подвижник засміявся:
– І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.
Повагавшись, вона скорилася.
– Здається, ви ще сумніваєтеся, – сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. – Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?
Вона здивовано закліпала очима.
– Заперечень немає? – сказав брат Кабсал. – Ну що ж…
Він поклав портрет і став вилазити на стілець.
– Будь ласка, не треба, – мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.
– Точно?
Він кинув на стіл оцінювальний погляд.
– Так, – спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. – Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!
Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.
– Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель
