собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.
Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.
– У вас є лак?
– Є, – відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею – на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.
Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.
– Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.
– Я сама можу залакувати його, – мовила Шаллан. – Вам не варто завдавати собі клопоту.
– Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, – відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.
Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.
– Ви з Джа Кеведу, правда ж?
– Визначили за волоссям? – запитала вона, підносячи руку до своїх рудих кучерів. – Чи за акцентом?
– За ставленням до подвижників. Веденська церква – найконсервативніша з усіх. Я бував у вашій чарівній країні двічі, і хоча ваша їжа добре приживається в моєму шлунку, проте всі ті поклони й розшаркування, якими ви осипаєте подвижників, були мені неприємні.
– Можливо, вам варто було кілька разів станцювати на столі.
– Я подумував про це, – сказав він, – але мої брат і сестра в подвижництві, ваші земляки, попадали би мертвими від сорому. Для мене було би нестерпно мати на совісті такий тягар. Всемогутній не виявляє поблажливості до тих, хто вбиває його слуг.
– Гадаю, він з осудом ставиться до вбивства як такого, – відповіла вона, все ще слідкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось інший працює над її малюнком.
– А що думає про ваш талант Її Світлість Джасна? – запитав він, не припиняючи роботи.
– Гадаю, що їй байдуже, – відповіла Шаллан і скривилася, пригадавши свою розмову з нею. – Не схоже, щоби вона аж надто високо цінувала образотворчі мистецтва.
– І я чув те саме. На жаль, це один з її нечисленних недоліків.
– А інший – та суща дрібниця, що вона єретичка?
– Точно, – погодився Кабсал, усміхаючись. – Мушу зізнатися, що, заходячи сюди, я очікував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до її оточення?
Шаллан здригнулася, вперше усвідомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв її за одну з фрейлін принцеси. А може, за підопічну.
– Тьху ти, – прошепотіла вона.
– Перепрошую?
– Схоже, я мимоволі ввела вас в оману, брате Кабсал. Я ніяк не пов’язана з Її Світлістю Джасною. Принаймні поки що. Я намагалася домогтися,
