не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.
Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду – дивитися можна, а торкатися – зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…
Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руці – такий гострий, що розтинає каміння, мов масло.
«Ні, – промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. – Ні. Не треба згадувати минуле».
Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.
– Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, – сказав він. – Можете почекати там, якщо бажаєте.
– Так, дякую, – мовила Шаллан.
Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній дерев’яній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’яній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали м’яке, фіолетове світло.
Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.
Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав кам’яну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася дерев’яними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.
У ніші стояли довгий і вигнутий кам’яний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудь – хоч би там що, – аби переконати Джасну.
«Передусім, – вирішила вона, – мені треба зібратися з думками».
Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців
