style="font-size:15px;"> Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на кам’янисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, – занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.
– Встати!
Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.
– Переходь!
Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.
– Тягни!
Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.
– Помінятися місцями!
Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікування – схожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі, – і загойдалися поміж воїнів.
Битва?
Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.
– Новачки починають свою кар’єру звідси, ваше благороддя, – сказав сержант, злостиво посміхаючись.
Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззаду – включно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, – перейшли наперед.
Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.
Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.
Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?
– Таленелат’Елін, страдник зі страдників, – наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. – Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам…
Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.
Паршенді.
Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато м’язистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури,
