на мілині.
Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.
Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.
– У тебе є ім’я, духу? – запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.
На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.
Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку – напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.
– Ім’я, – сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. – Так, у мене є ім’я.
Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.
– А чому в мене є ім’я?
– Звідки мені знати? – відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.
Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням – шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.
Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані пов’язки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.
– Ім’я, – сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчини – з тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. – Сильфрена.
– Сильфрена, – повторив Каладін, зав’язуючи ремінці сандалій.
– Сил, – сказала дух і схилила голову набік. – От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе ім’я.
– Мої вітання, – проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.
Віддалік, збоку
