горять. Вони приносять із собою темряву, і все, що ти бачиш, – це їхню палаючу вогнем шкіру. Горять, горять, горять…» – записано в палагішев 1172 року зі слів підмайстра пекаря за 21 секунду до того, як він помер.
Шаллан спішно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стін якого були тепер вкриті плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподівалася, що картини на стінах не постраждали.
Попереду з’явилася невелика група паршменів, що несли ганчірки, відра й драбини, лаштуючись відмивати кіптяву. Коли вона проходила повз них, ті мовчки вклонилися. Паршмени вміли говорити, проте рідко користувалися цим умінням. Багато хто справляв враження німих. У дитинстві розводи на їхній схожій на мармур шкірі здавалися їй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив їй проводити час у їхньому товаристві.
Дівчина зосередила увагу на своєму завданні. Як вона переконає Джасну Холін, одну з найвпливовіших жінок у цілому світі, змінити свою думку щодо її опіки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацій щодо примирення.
Шаллан знову опинилася в широкій головній печері з її височезною кам’яною стелею та метушливими, гарно вдягненими відвідувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив її за собою. За останні роки її родина, Дім Давар, збагатилася й зажила слави. Цим вони передусім завдячували батьковим талантам політика – його багато хто ненавидів, та все ж притаманна йому безжальність дала неабиякі плоди. Свою роль відіграли й статки, отримані внаслідок відкриття кількох багатих покладів мармуру на землях Даварів.
Шаллан ніколи не втаємничували в сімейні справи настільки, щоб у неї з’явилися підозри стосовно того, звідки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом із маркшейдером і розвідував нові поклади. І лише детально поспілкувавшись з останнім, Шаллан та її брати дізналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював їх. Не такі великі, щоби викликати підозри, але достатні для забезпечення необхідними коштами на просування його політичних цілей.
Ніхто не знав, звідки він роздобув фабріал, який зараз лежав у її захищеному капшуку. Він був у неробочому стані: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер її батько. «Не думай про це», – зусиллям волі наказала собі дівчина.
Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювеліра, але він так і не запрацював. Їхній дворецький – одна з довірених осіб батька, радник на ім’я Луеш, – умів користуватися цим пристроєм, однак у нього також нічого не вийшло.
Сума батькових боргів і фінансових зобов’язань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трішки часу – можливо, з рік, – після чого ситуація з простроченими виплатами мала стати катастрофічною, а батькова відсутність – надто помітною. Перший та останній раз у житті самітний родинний маєток у глушині став їхньою перевагою, оскільки його розташуванням можна було пояснити затримки
