було прибране, і вона відчувала, як впадає в око її власне, розпущене. Його насичений рудий колір змушував дівчину ще сильніше виділятися.
Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.
Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.
Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної форми – з колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.
За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.
– Ваша Світлосте? – звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. – Ви щось шукаєте?
– Певно, нове відчуття перспективи, – з відсутнім виглядом сказала Шаллан. – Як…
– Цю кімнату називають Завісою, – тихо пояснив служник. – Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.
– А де книги?
– До Паланеуму вам ось сюди, – жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.
Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.
– Створено за допомогою Душезаклинача? – запитала вона.
Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку – мов тіні, що плавали в кришталі.
Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:
– Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.
– А скільки він коштує? – вагаючись, запитала Шаллан.
– Тисячу сапфірових броамів.
– Так дорого?
– Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, –
