Перил не було. Дошки були товстими, а центр укріплювали грубезні балки. І таких мостів стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на міст? Довкола збиралися близько двадцяти загонів мостової обслуги.
Ґаз роздобув собі дерев’яного щита й блискучу булаву, але для інших такого спорядження не знайшлося. Він швидко проінспектував групи мостонавідників і спантеличено зупинився біля команди Четвертого мосту.
– А де ваш старший? – запитав він.
– На тому світі, – відказав один з чоловіків. – Кинувся в Безодню Честі вчора ввечері.
Ґаз вилаявся.
– То у вас командири й на тиждень не затримуються? Буря на ваші голови! Вишикуватися! Я бігтиму поряд із вами. Слухати мої команди! Нічого, підберемо вам іншого, щойно з’ясується, хто ж залишиться в живих, – Ґаз вказав на Каладіна. – Ти, вельможне сім’я, будеш позаду. А решта – ворушіться! Бо я – буря на ваші голови – не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопів, як ви. Пішли! Хутчіш!
Решта взялися й стали піднімати міст. У Каладіна не залишалося вибору, окрім як зайняти своє місце у хвості. Він трохи помилився у своїх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налічувала від тридцяти п’яти до сорока чоловіків. Поперек мосту вистачало місця для п’яти – три під настилом і два по боках, а вздовж – для восьми, хоча в його команді був некомплект.
Каладін долучився до роботи, і міст нарешті підняли. Найвірогідніше, для його спорудження використовували найлегші породи деревини, та все ж готова конструкція була, хай їй буря, важкою. Каладін покректував, піднімаючи її на достатню висоту, а тоді майнув під настил. Решта теж кинулися до своїх місць по всій довжині мосту й помалу опустили його собі на плечі. Добре, що під днищем були хоч спеціальні держаки, за які його можна було тримати.
В інших членів команди плечі жилетів були підшиті м’якою набивкою, яка слугувала для амортизації та вирівнювання різниці у зрості. Каладіну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Він нічого не бачив: зі спіднього боку настилу була виїмка для голови, і це перекривало огляд у всіх напрямках. Ті, хто стояв скраю, бачили більше: він підозрював, що їхні місця вважалися найбажанішими.
Дерево пахло оліфою та потом.
– Пішли! – долинув приглушений голос Ґаза, який стояв збоку.
Команда зрушила з місця й побігла підтюпцем. Каладін пихтів. Він не бачив, куди прямує, і лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавідники спускалися східним схилом на Розколоті рівнини. За лічені хвилини Каладін уже обливався потом і лаявся собі під ніс, а деревина натирала йому плече – просто вгризалася в нього. Незабаром із рани засочилася кров.
– Бідолашний дурник, – долинув голос збоку.
Каладін глянув управо, але огляд перекривали держаки.
– Ти… – задихаючись, ледь вимовив він. – Це ти мені?
– Не треба було дратувати Ґаза, –
