тендітну руку.
– Я бачу, що купую, – проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. – Хочу сама їх оглянути.
У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку – зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків – від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.
Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.
– Ці люди кволі та змарнілі від голоду, – сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. – Ти просиш два смарагдові броами за голову?
Твлакв укрився потом.
– Сторгуємося за півтора.
– А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.
– Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…
– Ні, – мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. – Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… – забачивши Каладіна, вона замовкла. – Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.
– Я так і думав, що цей раб вам сподобається, – проговорив Твлакв, підходячи до неї. – Він цілком…
Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.
– Оголи торс! – наказала вона.
Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.
Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.
– Чимало шрамів як для такого молодого, – задумливо промовила аристократка. – Ти з колишніх солдатів?
– Так.
Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.
– Найманець?
– Армія Амарама, громадянин другого нану, – відповів Каладін.
– Колишній громадянин, – миттю втрутився Твлакв. – Він був…
Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.
Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.
– Ґліф «шаш», – сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. – У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують
