бути незалежною та відособленою людиною.
Знаю, що навіть він би посперечався зі мною та нагадав би, що ішемічна хвороба серця є спадковою і що він зробив усе можливе, щоб попіклуватися про своє серце: дотримувався дієти, вів активний спосіб життя й регулярно проходив обстеження. З медичної точки зору він зробив усе можливе, але й досі, коли я думаю про його смерть, вона навіює якісь суперечливі відчуття – разюче здивування й відсутність подиву взагалі. Якась частинка мене – та і його теж – знала, що це станеться і коли саме. Інша його частинка вдавала, що цього не станеться, тож я вдавав так само.
Берн дуже цікавився феноменом визначеної наперед тривалості життя. Кілька разів він розповідав про випадки, коли людина очікувала прожити тільки до своїх сорока або шістдесяти років, і, як з легкістю можна помітити в його останній книжці «Що ти кажеш після привітання?» [11], він особливо цікавився історіями людей, що мали серцеві захворювання. Насправді ж він майже ні разу не згадував про будь-які інші причини смерті, окрім як від серцевих захворювань. Значення цього стало мені зрозумілим тільки після його смерті. Я знав, що його батько помер, коли Еріку виповнилося одинадцять років, і що його мати померла в шістдесятирічному віці від серцевого нападу. Тривалість життя Берна виявилася на кілька днів довшою, ніж у його матері, – помер він з тієї ж причини. Я вважаю, що його сценарій був обмежений у тривалості життя й прожив він його так, як планував. Він ніколи чітко не висловлювався про усвідомлене розуміння можливості того, що він помре в шістдесят років, але якщо поглянути назад і згадати все, що він говорив про хвороби серця та сценарії з обмеженою тривалістю, – все це вказує на те, що він жив за сценарієм і знав це. На святковій вечірці на честь його шістдесятого дня народження Берн повідомив присутніх, що закінчив останні дві книжки, які хотів написати, і тепер він готовий насолоджуватися життям. Проте за кілька тижнів він оголосив, що починає нову книжку – підручник з психіатрії для студентів-медиків. На мій погляд, він не давав собі перепочити аж до останнього дня свого життя, а потім, як і було заплановано в сценарії, його серце зупинилося.
Це правда, що Берн у певному сенсі дбав про своє серце, але в іншому він взагалі не міг подбати про нього. Я переповнений смутком, коли думаю про те, як сильно його любили та, все ж, як мало цієї любові допомогло йому – так мало її торкалося його серця й дарувало спокій. Любовні стосунки Берна були нетривалими та не давали йому тієї підтримки, якої він потребував і бажав. Він захищав свою відстороненість і самотність та працював наодинці. Як подумаю про це, то гніваюсь так само, як можна розлютитися на декого, хто нехтує своїм фізичним здоров’ям, коли їсть занадто багато або курить. Річ у тім, що Берн, можливо, і піклувався про своє серце з медичної точки зору (хоча він ніколи й не припиняв палити свою люльку та вдихати її димок), але з емоційної точки зору він не зміг цього зробити.
Він не був сприйнятливий до турботи; він ввічливо слухав, коли хтось критикував
