і вважав, що подібний вид діяльності буде перешкоджати успіху терапії та зіпсує репутацію транзакційного аналізу. Саме через це він не дозволяв своїм послідовникам торкатися людей, з якими й для яких вони працюють. Ця заборона насправді не була призначена для запобігання погладжуванням серед людей, але вона, однак, мала саме такий ефект. Сам він не був достатньо успішним у тому, щоб отримати погладжування, які йому були вкрай необхідні. Цікаво також зазначити, що в усіх своїх роботах з транзакційного аналізу (усього близько 2000 сторінок) він присвятив темі погладжувань менше двадцяти п’яти сторінок.
Що стосується сценаріїв, то він мав схоже завуальоване ставлення. Ті з нас, хто чув його презентації про власну роботу з аналізу сценаріїв, були вельми здивовані почутим. Це здавалося складним, глибоким і майже магічним процесом, відомим лише Еріку Берну; а ми, його молодші колеги, орієнтовані на практику та групові форми терапії, або не вбачали в цьому нічого дійсно цікавого, або вважали все занадто складним і прогресивним. Його дискусії про сценарії велися на жаргоні зі сфери психоаналізу й у техніці, відмінній від інших різновидів діяльності. Сценарії були явищами несвідомого й примусового повторення, а робота з ними передбачала залучення індивідуальної терапії.
Я вважаю, що, як і з кожним великим новатором, власний сценарій Еріка Берна обмежував його життя і можливість повною мірою дослідити явища, які його цікавлять. Такий обмежений сценарій життя, що спирався на заборони щодо отримання погладжувань, завадив йому ретельно вивчити сценарії і погладжування з точки зору теорії та змусив його звести підступні бар’єри для своїх послідовників. Ці бар’єри мали низку очевидних наслідків і для нього; його власний сценарій був нечітким і, отже, недоступним для змін. Заборони щодо погладжувань, які підтримували реалізацію сценарію та завдавали болю його серцю, так і залишилися недоторканими. Відстань, на якій він тримався від тих, кого любив сам і хто його любив, зокрема й від мене, заважала нам розрадити його; він вислизав з нашого життя. Я досі відчуваю ту пустку, яку він полишив по собі в моєму серці, – він міг би жити років до дев’яноста дев’яти та милуватися сонячними пляжами Кармеля.
Смерть Берна настала раптово. У вівторок, 23 червня 1970 року, ми провели жваву дискусію на щотижневому семінарі з транзакційного аналізу в Сан-Франциско. Було домовлено, що наступного засідання я представлю нову статтю під назвою «Економія погладжувань». Ерік Берн мав вигляд здоровий і щасливий.
У вівторок, 30 червня, коли я приїхав на семінар, то дізнався, що в нього стався серцевий напад. Я відвідав його в лікарні, йому, здавалося, вже покращало. У середу, 15 липня, стався другий серцевий напад, який його й убив.
Не можу сказати, що я об’єктивно ставлюся до смерті Еріка Берна; коли я згадую про нього сьогодні, через три роки після його смерті, мені на очі одразу навертаються сльози. Але я таки хотів би висловити свої думки з цього приводу.
