зразу ж і влаштував уявний експеримент. Спершу спробував увійти в образ віденця з усією його пихатістю, яку сам віддавна ненавидів. Чванливо надимаючись, стиха бурмочучи під ніс «як вона посміла!», скошуючи очі й гнівно, аж до відчутного тиску, напружуючи передні частини головного мозку, він знову відчув роздратування й обурення, притаманні людям, що ставляться до себе самих надто вже серйозно. Тоді, глибоко віддихнувши й розслабившись, Броєр дав розвіятися всьому напускному й повернувся до власного «я» – до стану психіки, коли можеш покепкувати з самого себе, зі своєї смішної пози.
Він зауважив, що в кожного з цих станів психіки є власне емоційне забарвлення: бундючність характерна гострими кутами – недоброзичливістю та дратівливістю, а також зарозумілістю та прагненням самоти. Натомість інший стан відзначався щирістю, м’якістю й примирливістю.
«Це були визначені, упізнавані емоції, – думав Броєр, – причому помірні. А як щодо сильніших емоцій і психічних станів, які їх викликають? Чи є спосіб контролювати ці сильніші почуття? Чи не приведе він до ефективної психологічної терапії?»
Доктор замислився про власний досвід. Найменш стійкий стан психіки зумовлювали жінки. Бувало, як-от сьогодні, що Броєр почувався міцним і безпечним у фортеці свого кабінету. Тоді він бачив жінок такими, якими вони є насправді, – відчайдушними честолюбними істотами, які завзято поборюють нескінченні гнітючі проблеми повсякденного життя; бачив дійсність жіночих грудей – скупчення клітин молочних залоз, що плавають у ліпоїдних калюжках. Він знав про всілякі виділення, дисменореї, ішіаси й різноманітні протрузії – опущення сечового міхура та випадення матки, розбухлі блакитні гемороїди та варикозні вени.
Але бували й інакші часи, коли Броєра зачаровували й заполоняли жінки, більші за саме життя; коли їхні груди надималися в могутні чарівні півкулі, коли його охоплювало дивовижне прагнення злитися з жіночим тілом, упиватися молоком із сосків, проникнути в їхні тепло й вологу. Такий настрій міг приголомшити, перевернути життя доктора, а в лікуванні Берти коштував майже всього, чим він дорожив.
Усе залежало від перспективи, від переходу з одного стану психіки в інший. Якби Броєр зумів навчити пацієнтів вдаватися до такого переходу, то й справді став би тим, кого потребувала фройляйн Саломе, – медиком, що лікує відчай.
Хтось урвав його роздуми, відчинивши й зачинивши двері приймальні. Броєр перегодив трохи, щоб не видатися надміру схвильованим, а тоді увійшов у приймальню привітати Лу Саломе. Вона змокла під зливою, в яку переросла морозна віденська мжичка. Броєр не встиг допомогти гості скинути пальто, вона впоралася з цим сама й передала мокру одежину фрау Бекер – медсестрі й реєстраторці.
Провівши фройляйн Саломе до кабінету й кивнувши на важке чорне крісло, оббите м’якою шкірою, Броєр сів поруч неї й не втримався від зауваження:
– Бачу, ви волієте робити все самотужки. Хіба це не відбирає чоловікам приємність прислужити вам?
