витягнув зі сховку закорковану пляшку наливки, яку завжди мав для гарних гостей.
Перший тост виголосив Микола – його вважали дуже розумним, бо мешкав у Львові й завжди був у курсі всіх новин, які до села надходили не тільки із запізненням, а й доволі перекрученими та оброслими різними домислами.
– За Самостійну Україну!
– Чого це раптом? – щиро здивувався Штефан. – Москалі он тільки прийшли і навряд чи відмовляться від своїх намірів навічно приєднати до себе те, що вимушені були віддати у 1918 році.
– Штефане! Спочатку вип’ємо і закусимо, бо запах шинки так лоскоче в носі, що не годен втриматися. На повний шлунок і говорити краще, і думки світліші навідуються.
Товариство смакувало стравами, які доносила Ганна, і вихваляло господиню. Господар підливав наливку, поки язики геть не розв’язалися і чоловіки нарешті наважилися на відверту розмову. Чого Штефан тільки не довідався! Що і Микола, і його сини Богдан та Олексій вже кілька років є членами ОУН (Організації українських націоналістів). Підпільний осередок ОУН недавно створили і в їхньому селі, та це була молодіжна організація, і Штефана вона менше цікавила. Але гості переконували його, що саме ОУН приведе Україну до створення самостійної соборної держави з центром у Києві.
– У світі назріває війна, і ми, українці, маємо скористатися з цього для створення своєї держави, – пояснював Микола, і видно було, що він робив це часто, бо слова з його вуст лилися мов самі собою. Здавалося, ще трохи – і товариство повірить, що самостійну Україну всім на тарілочці піднесуть.
– Звідки така впевненість? – засумнівався й Олексій, який був менше обізнаний із планами центрального проводу ОУН.
– Повірте зверхникам, бо вони знають, що кажуть. Нам треба лише допомагати на місцях всіляко підтримувати молодіжний рух і самим брати активну участь у цій боротьбі, – закликав Микола.
– Щось мені не дуже в це віриться… – зізнався Штефан.
– Степан Бандера обіцяє домовитися з німцями, що як тільки Німеччина почне війну з більшовиками, ми проголосимо свою Незалежність, – сказав тихо Микола.
– Твоїми вустами та мед би пити… – кисло посміхнувся господар і наповнив келишки. – За цю сміливу мрію пропоную випити.
Ганна сиділа збоку і милувалася синами, які вже давно переросли батька. Високі, пишночубі, очі в обох жагучі, й такі самі патріоти своєї землі. Хоч би діждати онуків і побачити, яких вони собі дружин виберуть. Як то гарно буде, коли всі зійдуться біля великого столу, а вона пригощатиме їх усілякою смакотою!
Не відала Ганна, що у присязі члена ОУН на першому місці стояла боротьба за Українську Державу аж до повного її визволення від усіх ворогів, не шкодуючи ні власної крові, ні життя. Поки цього не станеться, іншим бажанням чи почуттям місця нема. Слухаючи розповіді
