що тому стало незручно. Йому часто доводилося витримувати на собі допитливі погляди, особливо в часи, коли жінки приглядалися до його зовнішності. Тоді рука його мимоволі тягнулася до брови, і, не чекаючи запитання, чоловік пояснював:
– Це в дитинстві «добрі люди» брову відтяли батогом.
Цю ж фразу він повторив і сьогодні. Ксеню Степанівну ніби хто окропом обдав. Вона вже колись ці слова чула… Стареча пам’ять запрацювала так швидко, як тільки могла. Жінка вичавила з себе вимушену посмішку, але розглядати обличчя Василя Федотовича не перестала. Від її погляду він стрепенувся і обм’як: «Так, це вона!» Вони дивилися одне на одного, не відриваючи погляду. В очах чоловіка засвітилася радість, бо його надія справдилася, а жінку здогад радше засмутив.
Не допивши кави, бабуня підвелася, попросила вибачення і пішла до своєї кімнати. Молоді не помітили, як у старенької затрусилися від хвилювання руки й на очі насунулася чорна хмара. Лише дід відчув зміну настрою жінки, з якою вона не змогла впоратися відразу. Потрібен був час, щоб зібратися з думками, які враз потоком ринули як на неї, так і на нього.
Василь Федотович подякував за сніданок і повідомив, що хоче пройтися містом і подивитися, як воно відбудувалося після війни. Молоді не заперечували і, не відчуваючи, що між старими пробігла чорна кішка, зайнялися своїми справами.
Старий фронтовик іще вранці звернув увагу, що місто відбудоване і про воєнні роки в ньому вже ніщо не нагадує. На місці великого ставу колись протікала вузенька річечка. Місто все було в руїнах. Тоді через греблю від ставу росли високі очерети, а тепер тут розбитий гідропарк. «Як час усе змінює!» – дивувався Василь Федотович. Колись тут було непрохідне болото, а недавно на цьому місці примудрилися великий торгівельний комплекс збудувати. Все тепер є, тільки живи і тішся. А його дитинство минуло у таких злиднях, що страшно й згадувати.
У парку людей було обмаль, бо травневі свята місцевий люд використовував для того, щоб упорядкувати городи, дачі, допомогти батькам на селі. Старий вибрав лавку під крислатою вербою, що довгим гіллям пила воду із невеличкого штучного озерця. Зелена вода повністю вкрита лататтям, але лілій ще не видно. Дивовижна краса настільки заполонила серце цього сивого, зігнутого роками чоловіка, що йому на очі навернулися сльози. Така плакуча верба росла на їхньому городі біля річки, у селі неподалік від Кіровограду. В його багатодітній родині спочатку було все як у людей, аж до тридцять другого року. Василько тоді був ще малий і не дуже розумівся на політиці, але після того, як його батька в районі дуже сильно побили, так, що він через добу помер, малі й великі відразу зрозуміли, що скоро всім настане кінець. Харчі з хати представники влади вимели, тож мати не уявляла, як має сама прогодувати всіх дітей. Восени, поки ще були буряки і картопля, смерть обминала їхню оселю. Навесні від голоду і виснаження померла ненька, бо не могла дивитися в голодні очі дітей і все віддавала їм. Голова
