подивитися.
– Може, колись так і вчиню, але зараз я ще не готовий пробачити йому те, що він зневажив моїх батьків.
Арсен виявився далекогляднішим за Василя. Після закінчення навчання курсантів справді розподілили по різних частинах. У невеличких трикутниках товариші повідомляли один одному тільки скупі чоловічі новини, в яких не було нічого особливо нового і цікавого. Одноманітні солдатські будні. Арсен писав листи обдумано, аби не дати цензурі найменшого приводу звинуватити і його, як сина ворогів народу, у зраді Батьківщини.
Війна захопила товаришів кожного по-своєму, але відступали і терпіли поразку за поразкою однаково. За роки війни відбулося чимало передислокацій військових частин, і доля знову звела товаришів аж у госпіталі. Василь був поранений у Корсунь-Шевченківській битві, Арсен – при форсуванні Дніпра. Тяжка доля випала піхотинцям, які своїми ногами міряли простори рідної землі спочатку до Волги, а потім у протилежному напрямку. У численних боях вихованці сирітського притулку змужніли і стали досвідченими воїнами.
Після цієї останньої знакової зустрічі товариші зрозуміли, що доля пов’язала їх навік. Фронт швидкими темпами просувався на Захід, і всім було вже очевидно, що війні скоро настане кінець. Поранення в обох були серйозні й потребували довгого лікування. Після госпіталю давали ще відпустки для оздоровлення в рідних домівках, але обом нікуди було йти – і товариші рвалися на фронт, щоб війну завершити в Берліні.
Спочатку Василя викликали до воєнкома і повідомили, що німців доб’ють уже без його допомоги, але досвідченому воякові доручать не менш відповідальну роботу. Воєнком розповів про створення спеціальних груп червоноармійців, які будуть направлені в західні області України для встановлення там радянської влади. Василь не вникав у суть нового призначення, але попросив воєнкома, щоб разом із ним до цієї роботи залучили і його товариша. Той записав прізвище і обіцяв посприяти, якщо він їм підійде. Василь здогадався, чому Арсен може не підійти для нового завдання, тому не признався йому, що просив воєнкома, аби друг не страждав, якщо відмовлять.
Пізніше хлопці довідалися, що людей добирали у спецзагони за кількома критеріями: добре володіння українською мовою, парубоцьке становище і вміння вести партизанські бої. Піхотинці добре орієнтувалися на місцевості й легко вписувалися в ті завдання, які ставило перед ними вище командування.
Арсена викликали на співбесіду через кілька днів. Довго з ним розмовляли, але зрештою також зарахували до того спецзагону. Тиждень лекцій політрука – і озброєні автоматами червоноармійці, зі спеціальними мішками, у яких лежали новенькі однострої воїнів УПА, вже крокували вулицями нещодавно звільнених від фашистів міст і містечок. Скільки подібних загонів відправили на захід, хлопці не відали, але що було їх багато, знали точно. Для координації дій між групами було налагоджено надійний радіозв’язок. Керував їхнім загоном
