на майбутнє, але тільки у парі зі Славою. Без неї ніщо не мало сенсу. А надто зараз, коли вона, така рідна, їде до його дому і вже ніяк не відкрутиться й стане його дружиною, думати про далеке не було потреби.
Довго їхати поїздом обтяжливо. На великій станції в купе змінилися пасажири й відразу вклалися відпочивати. Арсенові зі Славою нічого не залишалося, як зайняти свої верхні полиці. Розмовляти стало незручно, а читати – не видно, бо у вікна заглядала ніч, а світло у вагоні було тьмяне. Книжки набридли під час сесії, тож силувати себе не стали. Скоро стукіт коліс і похитування вагону заколисали їх. Далися взнаки напружені дні й постійне недосипання.
Краматорськ зустрів Славу похмурим ранком. У повітрі відчувався незвичний сірководневий запах. У роті відразу скупчилася гірка слина, аж захотілося сплюнути, але вона того не зробила, а мовчки проковтнула її. Арсен знав про це неприємне відчуття, з яким стикається кожен новоприбулий, бо постійні мешканці вже звикли і не звертають на такі дрібниці уваги. Він дивився на кохану й хотів вловити в її очах перше враження від повітря. Спочатку й він його відчуває, але швидко організм перебудовується – і людина звикає. Останнім часом кілька нерентабельних шахт закрили, і повітря стало набагато чистішим, а випари соляних шахт люди вважають цілющими.
Таксі підкотило під п’ятиповерховий будинок, точно такий, в якому мешкала і родина Слави. Подвір’я брудніше, захаращене різним непотребом, ніби тут ніколи не порядкувала мітла двірника. На прохідній частині дороги снігу вже не було, а на узбіччі він нагадував торішній, ніби на нього всі господині будинку витріпали свої хідники. У під’їзді до стін приклали руку, мабуть, усі мешканці. На третьому поверсі великими буквами було написано: «Арсен – бик».
– Тут, напевно, ваше помешкання, – засміялася Слава.
– Ти вгадала, це про мене, – знітився хлопець.
– Тобі ніколи не спадало на думку напис чимось замалювати?
– А навіщо? Це пам’ять про дитинство.
– Якщо нема чого приємнішого згадати…
Аби не застати діда зненацька, хлопець кілька разів натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулося шаркання старечих ніг. Через оббиті дермантином двері почулось клацання замка, потім – невеличка пауза: мабуть, старий згадав, що спочатку треба подивитися у вічко. Через хвильку двері відчинилися, і назустріч із розпростертими руками вийшов дідусь. Не звертаючи уваги на онука, старий обняв тоненьку постать дівчини, майбутньої невістки, з якою йому, може, доведеться доживати свій вік.
– Я дуже рад, що ви нарешті погодилися відвідати старого в його самотньому курені, – проспівав старий суржиком, бо хоч і не чув давно в Краматорську української, але пам’ять збергла те, що було закладене в дитинстві.
Слава зауважила, що її Арсен дуже схожий на свого дідуся, тільки брови в старого трохи здибилися догори, як перестиглі, вимочені дощами колоски пшениці. Права
