але вони невідомо з яких причин нізащо не хотіли туди й обрали шлях у небуття…
Серце защеміло за родиною, яка згинула протягом одного року і залишила його самого на цьому світі. Пригадав Василь, як наприкінці тридцять п’ятого до них привезли новачка і поселили в кімнаті поруч із ним. Арсен Ратушняк – так звали новенького – дуже відрізнявся від інших дітей у притулку. Відразу було видно, що до того хлопець харчувався набагато краще від них, і він не видавався переляканим, на відміну від багатьох. Кілька днів ні з ким не розмовляв, але як тільки усвідомив, що неволя у притулку – надовго, ніби розмерзся.
Довгими вечорами, коли всі вже лежали у ліжках, Арсен розповідав такі цікаві історії, що діти тільки роти роззявляли. До цього часу хлопець читав багато книжок і ходив до звичайної школи у Запоріжжі, тому мав набагато міцніші знання, ніж діти в сиротинці. Чому його відправили до притулку, Арсен признався аж тоді, коли їх записали в сержантську школу.
Котроїсь неділі, коли курсантів відпустили на кілька годин до міста, хлопці взяли по брикетику морозива й сіли на лавку в парку. Грошей на щось ситніше не вистачало, тому задовольнялися малим.
Арсен першим запитав Василя про батьків, а потім довго роздумував, чи варто розповідати про своїх. Василь відчував, що товариш хоче поділитися наболілим, але вагається. Обличчя його стало похмурим, і видно було сльози на очах.
– Якщо тобі не хочеться розповідати, то я не примушую, – обізвався Василь. – Ти сам почав цю розмову…
– Не впевнений, чи ти мене правильно зрозумієш… – вагався Арсен, мнучи в руках пілотку.
– Ми ж друзі, то спробуй розповісти так, щоб було зрозуміло.
– Моїх батьків заарештували і відправили на Соловки, – озираючись навкруги, мовив хлопець. Він ще й досі боявся, аби їх ніхто не підслухав.
Василь нічого не знав про репресії щодо інтелігенції і всіх «неугодних» режимові, але другові щиро співчував. Вірив, що такого гарного і розумного хлопця погані люди виховати не могли.
– Їх вважають ворогами народу, а дітям ворогів всюди закрита дорога в цій країні. Ти це розумієш? – розпалювався Арсен.
– Ніхто тебе не вважає ворогом народу, мені навіть на гадку таке не спало б, – заспокоював його Василь. – А в тебе є зв’язок із батьками?
– Який зв’язок? Вони там у таборах відрізані від усього світу. Та й невідомо, чи ще живі…
– У тебе ще хоч надія є колись зустрітися зі своїми, а от у мене жодної… Ти для мене найрідніший у цьому світі. Давай домовимося ніколи не розлучатися! – виголосив Василь і відразу замріявся – як було б добре колись дружити сім’ями і завжди підтримувати один одного.
– Дружити будемо, але ходити, як коням в одній упряжці, нам не дадуть. Закінчимо сержантську школу, розподілять нас по різних частинах – і тоді
