в кіно.
Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили. Його дружина була схожа чимось на хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.
– Так, так, – зітхаючи, сказала вона, – якщо тільки подумати, коли б я раніше…
Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширеніша історія в світі. Та й чи не найбезнадійніша.
Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.
Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя – то найнепевніша й найдорожча річ у світі.
Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.
– Хочете фокстроти? – спитала вона.
– Ні, я не танцюю.
Вона здивовано глянула на мене.
– Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?
– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.
Вона похитала головою.
– Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала відкоша.
– У вас надто суворі принципи, – заперечив я. – Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жіночий голос… щось ніби гавайська музика…
– А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця?
– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.
Ерна засміялась:
– Та й справді! Грамофон – це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, я ставлю платівку з тих часів – і переді мною все знов оживає.
Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.
– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…
Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.
– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…
Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було
