вовна – це ж останній крик моди!
– Ти джентльмен, Роббі!
– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?
Вона кивнула. Ми цокнулись.
– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.
Роза аж зайшлася сміхом.
– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…
– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.
– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.
– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.
Роза мрійно похитала головою.
– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.
– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!
Роза засміялась:
– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!
Випили.
– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!
– Дякую! Бувай, Роббі!
Грюкнули парадні двері.
– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!
– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?
– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.
На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.
– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!
– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.
Я остовпіло дивився на неї.
– Не можете?
– На жаль, ні.
Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.
– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.
Аж тепер я зрозумів.
– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.
– Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.
