сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…
– Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.
Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.
– Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.
– Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.
Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, і мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.
– Продали? – спитав він.
– А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!
– Виходить, продали! – ошкірився Юп.
– Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я повернуся!
– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.
– Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.
Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.
– Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?
– Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн «форда» – тут…
Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом зі зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.
– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.
Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.
Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.
– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!
За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.
– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».
– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».
Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати
