свої гачки. Ленц націлився і виграв сервіз для кави, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат – «Покута святої Магдалини» у золоченій рамі.
Хазяїн павільйону скривився, як середа на п’ятницю, і відмовився давати нам іще кільця. Ми вже хотіли були покинути гру, та глядачі зняли галас, вимагаючи, щоб господар не заважав нам веселитися. Вони хотіли побачити, як пустять з торбами власника павільйону. Найбільше галасувала Ліна, що з’явилася раптом зі своїм ковалем.
– Кидати мимо – то це можна, га? – репетувала вона. – А як влучати, то ні?!
Коваль щось і собі бурчав, підтримуючи її.
– Гаразд, – погодився Ленц, – кожен іще по разу.
Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п’ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжній митець, дістав сигарету. Аж троє чоловіків потяглися до нього з запаленими сірниками. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що гризла свій носовичок. Готфрід прицілився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Вона повисло на гачку. Глядачі схвально заревли – Ленцові дістався головний виграш: дитячий візок із рожевою ковдрою й мережаними подушечками.
Проклинаючи все на світі, власник павільйону викотив візок. Ми поклали туди все, що виграли, і рушили до іншого павільйону. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я змушений був іти з Патрицією Гольман трохи позаду. У сусідньому павільйоні накидали кільця на пляшки з вином. Якщо кільце попадало на шийку – ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалеві.
Була ще одна халабудка на зразок попередніх. Але власник уже пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, та ми відмовилися: хазяїн павільйону не мав однієї руки.
У супроводі цілого почту ми пішли до «кадилака».
– Що ж його тепер робити? – спитав Ленц, чухаючи потилицю. – Краще не придумаєш, як припасувати дитячий візок ззаду й так везти його.
– Авжеж, – сказав я, – але тобі доведеться сісти в нього й кермувати, щоб він не перекинувся.
Патриція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.
– Гаразд, – сказав Готфрід, – тоді давайте ділити. Обох плюшевих ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні платівки теж вам. А що робити зі сковородою?
Дівчина похитала головою.
– У такому разі переходить у власність майстерні, – проголосив Готфрід. – Бери її собі, Роббі, ти ж давній мастак смажити яєчню… А сервіз для кави?
Дівчина хитнула головою в бік Ліни.
Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім дістав таз для умивання.
– А
