страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.
Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:
– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!
Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, зробила перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони щасливо минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, у технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.
Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На узбіччі лисніла велика чорна пляма від мастила.
– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?
Патриція Гольман хвилинку подумала.
– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.
Мене враз охопило хвилювання. У тому барі, безперечно, сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…
– Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…
– Не знаю… Мені там так сподобалося…
– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?
– Авжеж, – відповіла вона сміючись, – навіть дуже сподобалось!..
«Треба ж тобі такого, – подумав я, – а я так сварив себе за це!»
– Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я врятувати ситуацію.
– Можна ж подивитися…
– А справді. – Я розмірковував, як мені бути.
Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.
– Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.
Крім Валентина, знайомих у барі не було.
– Скажи-но, – спитав я його, – Готфрід уже був тут?
Валентин ствердно кивнув.
– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – хотів з ними зустрітися.
Повернувшись до машини, я сказав:
– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.
Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, у найтемнішому місці.
Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася біля прилавка. «Бий тебе лихий, – подумав я, – от і влип! Краще б уже це сталося десь тижнів за два…»
Готфрід,
