І пишне весілля, на якому вона почувалася щасливою. І як потім з’явився Марчелло Солара разом із братом Мікеле, якраз посеред свята, у тих самих черевиках, які вона виготовила своїми руками і якими її чоловік, за його словами, так дорожив. Її чоловік. За кого вона вийшла заміж? Невже тепер, коли вона належить йому, він зірве маску і Ліла побачить під нею його справжнє огидне обличчя монстра? Проблеми та події нашого злиденного життя, без жодних прикрас. Я чимало часу просиділа над тими сторінками – дні, тижні. Я читала їх і перечитувала, вивчила напам’ять ті уривки, які подобалися мені найбільше, які мене хвилювали, захоплювали, які мене принижували. За тією вдаваною простотою, напевне, ховалися якісь хитрощі, але я не розуміла, які саме.
Зрештою одного листопадового вечора я у відчаї вийшла з дому, прихопивши ту скриньку. Я більше не могла витримувати ту гнітючу присутність Ліли на мені і в мені, навіть тепер, коли мене всі хвалили й поважали, навіть тепер, коли в мене власне життя, поза Неаполем. Я зупинилася на мосту Сольферіно[1], дивлячись на світло, що відбивалося у холодній, темній воді. Поставила скриньку на поручні, штовхнула її раз, другий, третій, аж поки вона не впала у річку, а разом з нею – ніби й сама Ліла, з її думками, словами, злістю та єхидством до всього й усіх, які вчувалися у її письмі, її привласненням мене, як і привласненням будь-чого, що їй траплялось на шляху: книжок і взуття, доброти й насильства, весілля і першої шлюбної ночі, повернення до району в новій ролі синьйори Раффаелли Карраччі.
2
Я повірити не могла, що Стефано, такий добрий і такий закоханий, міг подарувати Марчелло Соларі ті черевики – згадку про маленьку Лілу, плід її зусиль і тяжкої праці над взуттям, яке вона сама придумала і створила власноруч.
Я забула про Альфонсо з Марізою, які сиділи поруч за столом і щось жваво обговорювали. Перестала звертати увагу на п’яні смішки матері. Потьмянішали і відійшли на другий план музика, голос співака, пари, що кружляли у танці, Антоніо, який вийшов на терасу і, охоплений ревнощами, самотньо стояв там, дивлячись на порожевілі в променях західного сонця місто й море. Навіть образ Ніно, який щойно залишив залу, ніби той ангел без благої вістки, якось розмився. Тепер я бачила лише Лілу, яка щось гарячково шепотіла Стефано на вухо: вона – блідюща у весільній сукні, він – похмурий, з побілілим від напруження обличчям, що нагадувало карнавальну маску. Що відбувалося, що могло статися? Моя подруга смикнула чоловіка обома руками за лікоть. Вона зробила це щосили, і я, добре її знаючи, відчувала, що, якби могла, вона відірвала б йому ту руку від плеча, потім пройшла б із нею закривавленою через усю залу, тримаючи високо над головою, а потім замахнулася б, як палицею, і одним точним ударом врізала б по пиці Марчелло. Так, вона могла б таке утнути, і від самої лише думки в мене аж серце зайшлося, а в горлі враз пересохло. Потім вона видряпала б обом чоловікам очі, розідрала б їм обличчя до крові,
Міст через річку Арно в центрі Пізи. (
